Крис підвівся, і ми всі скупчилися довкола нього.
— Підемо через поле Бімана, позаду того меблевого біля «Сонні Тексако», — сказав він. — А тоді вийдемо на рейки біля звалища й перейдемо через естакаду в Гарлоу.
— А як думаєш, далеко нам іти? — поцікавився Тедді.
На це Крис тільки плечима пересмикнув.
— Гарлоу велике. Тупати доведеться миль двадцять, не менше. Правильно ж я кажу, Ґорді?
— Ага. А може, й усі тридцять.
— Навіть якщо тридцять, завтра до обіду дійдемо. Якщо ніхто не здрейфить.
— Тут сцикунів нема, — миттю вставив Тедді.
Ми перезирнулися.
— Нняяв, — протягнув Верн, і всі засміялися[130].
— Так, хлопці, у дорогу, — сказав Крис, завдаючи собі на спину наплічника. Він пішов першим, і під його проводом наш маленький загін вийшов із пустища.
10
На той час, коли ми перейшли поле Бімана й видерлися шлаковим насипом на рейки Південно-Західної залізниці штату Мен, усім довелося познімати сорочки й позав’язувати їх на поясах. Бо пітніли ми, як ті свині. Уже на самому насипі ми подивилися вперед, на колію, уздовж якої нам потрібно йти.
Тієї миті я не забуду ніколи, байдуже, скільки років мені стукне. Наручний годинник був лише в мене — дешевенький «таймекс», який мені подарували рік тому, у нагороду за те, що я продавав лікувальний бальзам «кловерайн». Стрілки показували рівно полудень, і сонце безжально поливало спекою сухий, без найменшого затінку краєвид, що тягнувся ген до обрію перед нашими очима. Відчувалося, як воно потроху пробирається тобі під череп, щоб підсмажити твій мозок.
За нашими спинами на довгастому пагорбі під назвою Касл-В’ю розкинувся Касл-Рок. Посередині видно було манливі затінені алеї міського парку. Трохи далі за течією річки Касл труби текстильної фабрики випльовували в небо кольору гарматної бронзи дим, а в річку — відходи. Ліворуч від нас стояла «Весела меблева комора». А просто попереду бігли, переливаючись під сонцем, лискучі рейки. Колія йшла паралельно до річки Касл, що текла з лівого боку. А праворуч розляглися неозорі хащі. (Нині там мототрек — гасають перетятою місцевістю щонеділі по обіді, починаючи з другої години.) На горизонті маячіла стара покинута водонапірна вежа — іржава й чомусь страшна.
Так ми застигли там на одну пообідню мить, а тоді Крис нетерпляче сказав:
— Ну все, погнали.
Ми пішли поряд із рейками по шлаку, із кожним кроком здіймаючи хмарки чорнуватої куряви, від якої зовсім скоро посіріли наші шкарпетки й кеди. Верн почав наспівувати «Полеж зі мною в конюшині»[131], та скоро змовк, що принесло нашим вухам полегшення. Лише Тедді та Крис додумалися взяти з собою баклажки, та прикладалися до них ми всі, й дуже часто.
— Можемо знов наповнити баклажки з колонки біля звалища, — сказав я. — Тато розказував, що з того джерела можна пити. Воно глибоке, сто дев’яносто футів.
— Окей, — погодився Крис, наш крутий провідник загону. — Та й перепочинемо там, нормальне місце.
— А поїсти? — зненацька спитав Тедді. — Ніхто не подумав узяти з собою щось на перекус. Я точно не взяв.
Крис аж на місці став.
— Чорт! І я не подумав. Ґорді, а ти?
Я похитав головою, подумки дивуючись зі своєї тупизни.
— Верне?
— Дуля з маком, — сказав Верн. — Сорі.
— Що ж. Побачимо, скільки в нас грошей. — Я розв’язав сорочку, розіклав на шлаку й кинув на неї свої шістдесят вісім центів. Монети гарячково заблищали на сонці. У Криса був м’ятий долар і два центи. У Тедді — два четвертаки й дві монети по п’ять центів. Верн мав при собі рівно сім центів.
— Два тридцять сім, — оголосив я. — На кінці путівця, який веде на звалище, стоїть крамничка. Комусь доведеться спуститися й купити пару гамбургерів і води, а решта тим часом відпочинуть.
— Кому? — поцікавився Верн.
— Дійдемо до смітника, кинемо жереб на сірниках. Ходім.
Я опустив усі гроші в кишеню штанів і вже пов’язував сорочку на поясі, коли Крис заволав:
— Поїзд!
Я поклав долоню на рейку, щоб відчути вібрацію, хоча вже й так чув — рейка ходила ходором, і на мить здалося, що я сам поїзд у руці тримаю.
— Десант — за борт! — прогорлав Верн й одним божевільним клоунським стрибком здолав половину насипу. Верн був фанатом гри в десантуру і робив це скрізь, де земля була м’яка: у гравійному кар’єрі, у сіннику, на таких от насипах, як цей. За ним стрибнув Крис. Поїзд уже гуркотів десь близько — мабуть, прямував мостом на наш бік річки до Льюїстона. А Тедді, замість стрибнути, розвернувся лицем туди, звідки він мав вийти. Товсті скельця окулярів мигтіли сонці. Неохайні довгасті пасма волосся, мокрого від поту, хльоскали на вітрі об його лоб.
130
Натяк на боягузтво Тедді, гра слів в англійській мові: «pussy (cat)» — котик і «pussy» — боягуз.