Та найпоширенішою була байка про те, що Пресман дресирує Звірюку не просто хапати людей, а хапати їх за певні частини тіла. Так, малий сердега, що незаконно перемахнув через огорожу звалища, щоб пошукати собі заборонених скарбів, міг почути крик Майла Пресмана: «Звірюко, фас! Рука!» І Звірюка вхопить того малого за руку й вгризеться в неї зубиськами, роздираючи шкіру й сухожилля, перетираючи слинявими щелепами на порох кістки, допоки Майло не скаже йому «фу!» Подейкували, що Звірюка міг відгризти вухо, ступню, ногу до коліна, прокусити око… а вже другий порушник, заскочений зненацька Майлом та його вірним Звірюкою, почує найстрашніший крик: «Звірюко! Фас! Яйця!» І до кінця життя потім той малий шукач скарбів співатиме сопрано. Самого Майла бачили частіше, а отже, більше про нього знали. Він був просто малотямущим роботягою, який доповнював свою крихітну заробітну платню, яку платила йому міська влада, тим, що ремонтував речі, які люди викидали, і потім їх перепродував.
Того дня на звалищі ні Майла, ні Звірюки ніде не було видно.
Ми з Крисом спостерігали, як Верн заливає воду в колонку, а Тедді осатаніло качає важіль. І нарешті його зусилля було винагороджено: з крана потекла чиста вода. Одразу ж обидва запхали голови під струмінь, тільки Тедді качав далі зі швидкістю одна миля на годину.
— Тедді божевільний, — тихо зауважив я.
— О, так, — буденним тоном погодився Крис. — До двадцяти чотирьох він точно не доживе. Це все через те, що батя йому вуха присмалив. От чого. Чокнутий він, під вантажівки отак кидатися. Він же ні хера не бачить, що в окулярах, що без них.
— А пам’ятаєш, як тоді, на сосні?
— Угу.
Рік тому Тедді з Крисом полізли на велику сосну, що росла за моїм будинком. Майже видряпалися на верхівку, але Крис сказав, що далі не можна, бо там усі гілляки гнилі. На обличчі в Тедді з’явився божевільний впертий вираз, і він сказав: «Та похрін», — у нього всі долоні були в сосновій живиці, і він збирався лізти далі, аж поки не торкнеться верхівки. І хоч би що казав йому Крис — Тедді було мов горохом об стінку. Отож, поліз він угору і справді дістався верхівки (він важив лише сімдесят п’ять фунтів[132], не забуваймо про це). Він стояв на найвищій гілляці, стискав липкою від живиці рукою верхівку, верещав, що він володар світу чи ще якусь таку дурню. І тут гнила гілляка, на якій він стояв, не витримала, з огидним звуком тріснула, і він стрімко полетів на землю. Те, що сталося далі, було з розряду подій, які змушують вас повірити, що на світі є Бог. Крис простягнув руку (суто рефлекторно), і так уже вийшло, що вхопив Тедді Дючампа за чуприну. Потім зап’ястя йому рознесло до неймовірних розмірів і він тижнів зо два не міг користуватися правою рукою, але він терпляче тримав Тедді доти, доки той із вересками й лайкою намацав під ногами живу гілляку, досить товсту, аби втримати його вагу. Якби Крис не вчепився в нього наосліп, летів би Тедді шкереберть усі сто двадцять футів[133] до землі й приземлився б кривавим потрощеним мішком від ударів об гілля. Коли вони злізли, Крис був весь посірілий і мало не блював од страху. А Тедді хотів на нього накинутися з кулаками, бо, бачте, за чуприну його тягнув. І вони б таки побилися, якби я не втрутився й не помирив.
— Мені час від часу це сниться. — Крис подивився на мене, і погляд у нього був напрочуд беззахисним. — Тільки в тому сні я не встигаю його схопити. У руці лишається кілька волосин, а Тедді верещить і падає. Дивно, скажи?
— Дивно, — погодився я. Ми подивилися один одному в очі й на мить уздріли там те справжнє, що робило нас друзями. Та потім відвели погляди й знову дивилися, як бісяться Тедді з Верном: зачерпують у жмені води, поливають один одного, верещать, сміються й обзиваються сцикунами.
— Так, але ти встиг, — сказав я. — Крис Чемберз не промазує, еге ж?
— Навіть коли дівчата лишають сидіння опущеними. — Він мені підморгнув, показав великим і вказівним пальцями кружальце знаку «окей» й акуратно крізь нього сплюнув.
— Чемберз, зроби мені добре, — сказав я.
— Через соломинку, друже бобре, — відповів він, і ми обидва розсміялися.
— Ідіть, поки вода назад не потекла! — заволав до нас Верн.
— Навперейми, — сказав Крис.
— У цю спеку? Ти з глузду з’їхав.
— Ану, — усе ще сміючись, під’юджував він. — На рахунок «один».
— Окей.
— Один!
І ми помчали навперегони. Наші кеди збивали куряву на твердій, запеченій сонцем землі, тіла хилилися вперед, ноги в джинсах тільки мигтіли, а кулаки були міцно стиснені. Фінішували в нічию: Верн із боку Криса, а Тедді з мого в одну мить підняли догори середні пальці. Сміючись, ми повалилися на землю, у нерухомий, димчастий сморід звалища, і Крис жбурнув Верну його баклагу. Коли я напився досхочу, ми з Крисом пішли до колонки, і спершу Крис качав мені, а тоді я йому. Крижана вода миттєво злизала з нас сажу та спеку, і шкіра на наших головах зненацька відчула січень, до якого було ще цілих чотири місяці. Потім я наповнив бляшанку з-під жиру, і ми пішли посидіти в затінку єдиного на звалищі дерева, чахлого ясена, що ріс на відстані сорока футів од оббитої руберойдом хатини Майла Пресмана. Дерево злегка хилилося на захід, так, неначе все, що йому хотілося, — підібрати коріння, як стара дамочка підбирає поділ сукні, і чухнути до біса з цього звалища.