Нині письменницька діяльність — це моя робота, і радість від неї трохи пригасла, і все частіше та сповнена провини мастурбаційна втіха в моїй свідомості пов’язується з холодно-клінічними образами штучного запліднення. Я кінчаю згідно з правилами й постановами, викладеними в контракті з видавництвом. І хоча ніхто ніколи не назве мене Томасом Вулфом мого покоління, я нечасто почуваюся шахраєм: кожного клятого разу зливаю якомога жорсткіше. Робити менше означало б (хоч це й дивно звучить) бути таким собі педиком — у всякому разі, у тому значенні цього слова, яке ми тоді в нього вкладали. Але мене лякає те, як боляче від цього тепер. У ті давні часи мене іноді аж вернуло від того, як, чорт забирай, приємно це робити — писати. А тепер я дивлюся вряди-годи на цю друкарську машинку й думаю: коли ж у ній закінчиться запас вдалих слів? Я не хочу, щоб це сталося. Здається, біль я можу терпіти лише доти, доки в мене не закінчаться вдалі слова, розумієте?
— А що за історія? — стривожився Верн. — Ґорді, це ж не жахи, правда? Бо жахи я слухать не хочу. Щось настрою нема, пацани.
— Нє, не жахи, — відповів Крис. — Вона смішна. Гидка, правда, але смішна. Нумо, Ґорді. Повесели нас тією хернею.
— Це про Ле Діо? — з надією спитав Тедді.
— Ні, не про Ле Діо, фанатик ти довбаний. — І Крис стукнув його кулаком у потилицю. — Це про конкурс поїдання пирогів.
— Та ну, я ж про нього навіть ще не написав, — запротестував я.
— Усе одно розказуй.
— Пацани, хочете послухати?
— Так, — кивнув Тедді. — Кльово.
— Ну, це про одне вигадане містечко, Ґретна — так я його називаю. Ґретна, штат Мен.
— Ґретна? — вишкірився Верн. — Що це за назва така? У Мені нема ніякої Ґретни.
— Заткнися, дурню, — цикнув на нього Крис. — Він же каже — вигадане.
— Так, але Ґретна… воно якось так тупо…
— Багато реальних назв звучать тупо, — сказав Крис. — Ну от дивись. Алфред, штат Мен. Чи Сако, штат Мен. Чи Джерусалемз-Лот. Чи Касл-сука-Рок. Тут нема ніяких замків[137]. Багато міст називаються тупо. Ти просто не думаєш про це, бо звик до них. Правда ж, Ґорді?
— Звісно, — відповів я, але потайки був солідарний із Верном: Ґретна — тупувата назва для містечка. Просто я кращої вигадати не зміг. — Ну, коротше. У них там є свої дні піонерів-першопрохідців, як у Касл-Року…
— Ага, дні піонерів, це, сука, така бомба, — із серйозним виглядом промовив Верн. — Я всю свою сімейку посадив у ту їхню тюрягу на колесах, навіть, сука, Біллі. Лише на півгодини, і всі мої кишенькові на це діло пішли, але воно було того варте — просто знати, де той курвий син…
— Може, заглухнеш, хай він розказує?! — закричав Тедді.
Верн тільки очима кліпнув.
— Ну. Так. Добре.
— Давай, Ґорді, — сказав Крис.
— Та там нічо’ особливого…
— Та ми від такого мокрописького, як ти, багато не ждем, — підбадьорив Тедді. — Але все ’дно розказуй.
Я прочистив горло.
— Ну, отже. Дні піонерів. На останній вечір запланували три великі заходи. Перекочування яєць для найменшеньких, біг у мішках для тих, кому років вісім-дев’ять, ну і конкурс поїдання пирогів. І головний герой у цій історії — товстий малий, якого ніхто не любить, його звуть Дейві Гоґан.
— Як брата Чарлі Гоґана, якби в нього був брат, — сказав Верн і зіщулився, коли Крис знов його стукнув.
— Цей малий, він такий, як ми, але жирний. Сто вісімдесят[138] важить, його вічно б’ють, і всіх він бісить. І всі діти, замість звати його Дейві, звуть його Жиропа Гоґан і знущаються з нього скрізь, де тільки можуть.