Усі поважно закивали, виявляючи належне співчуття до Жиропи, хоча, якби у нас у Касл-Року з’явився такий хлопець, ми б усі перші почали його дражнити й усіх собак на нього спускати.
— І от він вирішив помститися, бо вже ситий по горло, розумієте? Йому лишилося тільки поїдання пирогів, але це типу останній конкурс на днях піонерів, і всі реально від нього пруться. Приз там — п’ять баксів…
— І він виграє´ і всім показує фак! — вигукнув Тедді. — Кльово!
— Ні, там усе краще, — відмахнувся Крис. — Замовкни й послухай.
— Жиропа собі міркує: п’ять баксів — це що? На найближчі два тижні всі запам’ятають тільки те, що та кінчена жирна свиня Гоґан в жратві обскакала всіх, ага, так це ж воно, те, що треба, ходімо до нього додому, будем його дражнити до всирачки, тільки тепер будем звати не Жиропою, а Пирогопою.
Усі знову закивали, погоджуючись, що Дейві Гоґан — кмітливий чувак. Моя власна історія потроху мене розігрівала.
— Але всі очікують, що він візьме участь у конкурсі. Навіть його батьки. Чорт, та вони вже практично витратили за нього ті п’ять баксів.
— Ну так, аякже, — сказав Крис.
— І от він про це мізкує і все більше ненавидить усе це діло, бо насправді він не винен у тому, що такий товстий. Розумієте, як: у нього просто, сука, з гормонами щось не те, обмін речовин не як у людей, і…
— Оце в моєї двоюрідної сеструхи таке! — збуджено вигукнув Верн. — Чесно! Вона важить триста фунтів[139]! Кажуть, у неї там з щитоподібною залозою щось не те, чи як його там. Ну, про щитоподібну залозу не знаю, але вона реально, сука, як гора, як та чортова індичка до дня подяки, і якось раз…
— Верне, та заткнешся ти врешті-решт? — люто гаркнув на нього Крис. — Я останній раз кажу! Бог свідок! — Він узяв за шийку пляшку з-під допитої «коли», зелену, схожу на пісочний годинник, і заніс її над головою у Верна.
— А, ну так, так, вибач. Продовжуй, Ґорді. Офігенська історія.
Я всміхнувся. Вернові вставки не надто мені заважали, але, звісно, Крису я про це сказати не міг. Він же сам себе висунув на Доглядача мистецтва.
— І от він крутив це в голові, крутив, цілий тиждень перед конкурсом. У школі учні постійно підходили до нього й питали: «Гей, Жиропо, а ти скіки пирогів з’їш? Десять утопчеш? Двадцять? Нє, хрін там, вісімдесят!» А Жиропа, він їм і каже: «А звідки я знаю? Я не знаю, які то будуть пироги». І розумієте, конкурс усім цікавий, бо торішній чемпіон — дорослий, звуть його, е-е, Білл Трейнор, здається. А цей Трейнор, він не жирний зовсім. Навпаки — він сухорлявий. Але пироги як за себе кидає, і минулого року за п’ять хвилин затоптав шість.
— Цілих? — з благоговійним трепетом запитав Тедді.
— А то. Ну, а Жиропа, він на цьому конкурсі наймолодший.
— Давай, Жиропо! — збуджено загукав Тедді. — Глитай ті срані пироги!
— Розкажи їм ще про інших пацанів, які в конкурсі, — сказав Крис.
— Добре. Крім Жиропи Гоґана й Білла Трейнора, там був ще Келвін Спаєр, найтовстіший житель міста… хазяїн ювелірної крамниці…
— «Золото Ґретни», — пирхнув Верн. Крис подивився на нього тяжким поглядом.
— А ще цей хлопець, диск-жокей із радіостанції в Льюїстоні, він не те щоб гладкий, але, ну, опецькуватий. А останній — Губерт Ґретна Третій, директор Жиропиної школи.
— Йому тре’ було переїсти свого директора? — уточнив Тедді.
А Крис охопив коліна руками й радісно погойдався туди й назад.
— Ну хіба не краса? Продовжуй, Ґорді!
Я повністю заволодів їхньою увагою. Вони всі понахилялися вперед. Мене охопило п’янке відчуття влади. Я пожбурив порожню пляшку в ліс і трохи пововтузився, щоб вмоститися зручніше. Пригадую, що чув тоді спів гаїчки, десь глибоко в лісі, далеко від нас. Вона монотонно виводила свої нескінченні трелі в небо: діі-діі-діі-діі…
— І в нього виникає ідея, — сказав я. — Ще жоден пацан не додумувався до такої помсти. Настає грандіозний вечір — завершення днів піонерів. Конкурс поїдання пирогів має відбутися акурат перед салютом. Головну вулицю Ґретни перекрили, щоб люди могли по ній гуляти, а посеред вулиці стоїть величезна платформа. На ній висять святкові прапори, а спереду вже зібралася чималенька юрба. Там ще блукає фотограф із газети, хоче зробити знімок переможця з вимащеною чорницями пикою, бо виявилося, що того року пироги будуть чорничними. А, мало не забув: пироги вони мали їсти із зав’язаними за спиною руками. І от уявіть: піднімаються вони на платформу…