16
Уривок з оповідання «Помста Жиропи Гоґана», автор: Ґордон Лачанс. Уперше опубліковано в журналі «Кавалієр», березень 1975 року. Друкується з дозволу автора.
Один за одним вони піднялися на платформу й поставали біля довгого столу, вкритого лляною скатертиною. Стіл, встановлений на краю платформи, аж угинався від пирогів. Понад ним провисали разки намиста з голих стоватних лампочок, навколо яких, легенько стукаючись об скло, танцювали свій місячний танок моль та нічні комахи. Над платформою у світлі прожекторів купався довгий банер із написом «ВЕЛИКЕ ПОЇДАННЯ ПИРОГІВ У ҐРЕТНІ-1960!» Обабіч цієї розтяжки висіли старенькі динаміки, люб’язно надані Чаком Деєм із крамниці побутової техніки «Вдалий день». Торішній чемпіон Білл Тревіс був Чаковим двоюрідним братом.
Кожному конкурсанту, що виходив на платформу, зав’язували ззаду руки й розстібали спереду сорочку, як Сідні Картону[140] дорогою на гільйотину, мер Шарбонно оголошував його ім’я через Чаків гучномовець і зав’язував на шиї великий білий слинявчик. Кельвіну Спіру поаплодували лише задля годиться: попри величезне черево, яке більше нагадувало діжку для води, його зневажали, як невдаху, гіршим за нього був хіба що малий Гоґан. (Багато хто вважав Жиропу реальним претендентом на перемогу, проте надто молодим і недосвідченим, щоб показати цього року пристойний результат.)
Після Спіра представили Боба Корм’єра. Корм’єр працював диск-жокеєм, вів популярну денну програму на радіо «WLAM» у Льюїстоні. Йому вже плескали азартніше, та ще й дівчатка-підлітки ззаду повискували. Дівчатка вважали його «красунчиком». За Корм’єром на сцену вибрався Джон Віґінз, директор початкової школи Ґретни. Його зустріли теплими оплесками старші глядачі (і кількома криками «фу» — непутящі учні). Але Віґінз якось примудрився по-батьківському всміхнутися й водночас суворо зиркнути на аудиторію.
Наступним мер Шарбонно представив Жиропу.
— Новий учасник щорічного поїдання пирогів, однак ми покладаємо великі надії на його майбутнє… юний маестро Девід Гоґан! — І поки мер Шарбонно зав’язував Жиропі слинявчик, натовп довго вітав його оплесками, а коли хвиля вже вщухала, злагоджений давньогрецький хор, до якого не сягали своїм світлом стоватні лампочки, злостиво закричав в унісон: «По-ка-жи їм, Жиропо!»
У юрбі залунали притлумлені смішки, тупіт ніг, що втікали, блимнуло кілька тіней, які ніхто не міг (чи не хотів) упізнати, кілька облич осудливо насупилися (і найсильніше з-поміж усіх — Гіззонер Шарбонно, найпомітніша владна фігура). Та сам Жиропа, здавалося, навіть не помітив. Масна посмішечка, що морщила його хом’ячі щоки, не зникла, коли досі насуплений мер зав’язав йому на шиї слинявчика й сказав не звертати уваги на дурнів серед глядачів (так, наче мер хоча б віддалено міг собі уявити, від яких страшнючих дурнів потерпав Жиропа й потерпатиме далі, із гуркотом продираючись крізь життя, наче нацистський танк «Тигр»). Віддих у мера був теплий і пахнув пивом.
Останній учасник, що зійшов на прикрашену прапорами сцену, зірвав найгучніші й найтриваліші оплески. Легендарний Білл Тревіс, височезний, шість футів п’ять дюймів[141], довготелесий, ненажерливий. Тревіс працював механіком на тамтешній автозаправній станції «Амоко», що стояла біля залізниці. Та й загалом був приємний хлопчина.
Усі в містечку знали, що у Великому поїданні пирогів набагато більші ставки, ніж п’ять доларів — у всякому разі, для Білла Тревіса. Для цього було дві причини. По-перше, після виграшу в конкурсі люди обов’язково заїжджали на заправку привітати Білла, і мало не кожен, хто заїжджав, замовляв собі повний бак. А два гаражі майстерні після конкурсу бронювали наперед чи не на цілий місяць. Нарід приїжджав поміняти глушника чи змастити кулькопідчіпники, а потім займали крісла, розставлені вздовж стіни (Джеррі Мейтинґ, хазяїн «Амоко», врятував їх зі старого кінотеатру «Джем», коли той зносили в п’ятдесят сьомому), потягували «колу» та «моксі»[142] з автомата й патякали з Біллі про конкурс, поки він міняв свічки й на дошці з коліщатами підкочував під чийсь пікап «Інтернешнл Гарвестер», шукаючи дірок у вихлопній системі. Здавалося, Біллі завжди охочий потріщати, і саме за це, серед іншого, його так любили у Ґретні.
Подейкували, що Джеррі Мейтинґ виплачує Біллу солідну премію за додатковий прибуток, який йому дає щорічний виступ (чи то пак обжирайлівка) чи, може, платню підвищує. Хай там що, ніхто не сумнівався, що справи у Тревіса йдуть ліпше, ніж у більшості лицарів гайкового ключа в маленьких містечках. Він володів маленьким симпатичним ранчо на Саббатус-роуд, і злі язики називали його «ранчо на пирогах». Це було, напевно, перебільшенням, але в Білла було ще одне джерело доходів… і тут ми підходимо до другої причини, чому для Тревіса цей конкурс означав більше, ніж п’ять доларів.