Поїдання пирогів у Ґретні було найгарячішою подією для охочих робити ставки. Багато людей приходили просто пореготати, але чимало було й таких, хто ладен битися об заклад на гроші. Ці гравці спостерігали за учасниками, наче букмекери на перегонах за породистими скакунами, й обговорювали їх не менш палко. Вони чіплялися до друзів учасників конкурсу, їхніх родичів, навіть до знайомих. Рознюхували всі найменші подробиці, що стосувалися харчових звичок змагальників. Вічно точилися балачки про те, яким буде офіційний пиріг року: яблучний вважався «важким», абрикосовий — легким (хоча після поглинання трьох-чотирьох абрикосових на конкурсанта нападала бігунка, але ради на то не було). Офіційний пиріг того року, чорничний, вважався золотою серединою. Охочих робити ставки, звісно, насамперед цікавило, як шлунок їхнього фаворита приймає страви з чорницями. Чи любить він відкритий пиріг з цими ягодами? Чому він надає перевагу: чорничному джему чи полуничному варенню? Чи посипає він вранішні пластівці чорницями, чи йому до смаку лише банани з вершками?
Виникали й інші дотичні запитання. Як він їсть: спочатку швидко, потім сповільнюючись, чи навпаки, починає повільно, а тоді прискорюється, коли вже бачить, що все серйозно? Чи він бере спокійний рівний темп і жере собі до перемоги? Скільки хот-догів він спроможний утоптати, поки дивиться бейсбольний матч Ліги імені Бейба Рута на стадіоні «Сейнт-Домінік»? Чи багато він пива пив, і якщо так, то скільки пляшок вливав у себе за вечір? Чи відригував? Існувало повір’я, що хорошого ригача трохи важче здолати у довгому забігу.
Усі ці та інші відомості ретельно просіювали, укладали парі, робили ставки. Скільки грошей переходило з рук у руки упродовж тижня після ночі пирогів, я знати ніяк не можу, але якщо ви притулите мені до скроні дуло пістолета й змусите вгадувати, то я скажу, що близько тисячі доларів — тепер це, може, і мізерна сума, проте п’ятнадцять років тому для такого малого містечка то були грубі гроші.
Позаяк конкурс був чесним і строго обмеженим у часі до десяти хвилин, ніхто не заперечував, щоб переможець ставив сам на себе. І щороку Білл Тревіс так і робив. Поки він того літнього вечора тисяча дев’ятсот шістдесятого року, усміхаючись, кивав глядачам, люди перешіптувалися, що він знову поставив на себе чималеньку суму й найкраще, що йому світило того року, був виграш один до п’яти. Якщо ви нічого не тямите у ставках, поясню інакше: він мусив ризикнути й поставити двісті п’ятдесят доларів, щоб мати змогу виграти п’ятдесят. Аж ніяк не вигідна оборудка, але така ціна успіху. І от він стояв на сцені, купаючись в оплесках, весь розслаблений та усміхнений, і всі бачили, що вигляд у нього не надто стривожений.
— І наш торішній чемпіон, що збирається захищати свій титул, — розкотисто проголосив мер Шарбонно, — Білл Тревіс із Ґретни!
— Хоо, Білл!
— Білле, ти скіки сьодні подужаєш?
— Десять схаваєш, Біллі?
— Білле, я на тебе два бакси поставив! Малий, не підведи!
— Трев, прихопи там і мені пиріжка!
З усією належною скромністю киваючи та всміхаючись, Білл Тревіс дозволив мерові пов’язати йому на шию слинявчик. А потім сів ближче до дальнього правого кінця столу, біля того місця, де під час конкурсу мав стояти мер Шарбонно. Отже, якщо перелічити змагальників справа наліво, сиділи вони в такому порядку: Білл Тревіс, Девід «Жиропа» Гоґан, Боб Корм’єр, директор Джон Віґінз і Келвін Спір, котрому дістався табурет у дальньому лівому кінці.
Мер Шарбонно відрекомендував Сильвію Додж, фігуру в конкурсі не менш значущу, ніж сам Білл Тревіс. Вона бозна з якого мохнатого року (з часів першої битви біля Манасаса[143], підсміювалися міські дотепники) очолювала Жіноче товариство Ґретни, і щороку саме вона наглядала за випічкою пирогів, піддаючи кожен своєму суворому невсипущому контролю якості. До нього входила й церемонія зважування на різницьких вагах містера Банкічека у «Фридом-маркеті»: щоб кожен пиріг важив однаково й відрізнявся не більш ніж на унцію.
Сильвія гордовито обдарувала натовп королівською усмішкою згори вниз. Її блакитне волосся переливалося під гарячим світінням лампочок. Вона виголосила коротку промову — про те, яка вона рада, що стільки людей прийшло вшанувати відважних пращурів-першопрохідців, людей, що зробили цю країну великою, бо вона справді велика, не лише на низовому рівні, де в листопаді мер Шарбонно знов очолить місцевих республіканців і поведе їх за собою до освячених місць у міському управлінні, але й на державному рівні, де команди Ніксона й Лоджа приймуть смолоскип свободи у Нашого Великого й Дорогого Генерала й піднімуть його високо, щоб…
143
Назва першої сухопутної битви часів Громадянської війни в Сполучених Штатах, що відбулася 21 липня 1861 року.