Але Жиропа наче й не чув. Зі спритністю божевільного він вгородив зуби в третій пиріг і рухався блискавично швидко. А тоді…
Але тут я мушу ненадовго урватись і розказати вам, що вдома у Жиропи Гоґана в аптечці стояла порожня пляшечка. Раніше вона була на три чверті заповнена перлисто-жовтою касторовою олією — і немає у світі більш погибельної рідини, яку добрий Господь у Своїй нескінченній мудрості послав би на землю. Усю ту пляшечку Жиропа спорожнив сам, до краплинки випив й вилизав шийку. Рот у нього кривився, у животі кисло бурчало, а в голові снувалися думки про солодку помсту.
І тепер, спритно поглинаючи третій пиріг, коли Келвін Спір (який виправдовував усі прогнози й ішов останнім) ще навіть першого не доїв, Жиропа став навмисно мордувати себе чорнушними фантазіями. Він зовсім не пироги їсть, нє — він пожирає коров’ячі кизяки. Великі-великі гори гидкого гарячого гівна. Покраяні кубиками кишки бабака, политі чорничним соусом. Прокислим чорничним соусом.
Він прикінчив третій і попросив четвертий, випереджаючи легендарного Білла Тревіса на цілий пиріг. Збита з пантелику юрба відчула, проте, що в неї на очах відбувається народження нового чемпіона, й підбадьорливо загукала.
Але Жиропа не сподівався й не мав жодного наміру виграти. У такому темпі, як він узяв, продовжувати він би не зміг, навіть якби призом у конкурсі було життя його матері. Та й до всього — виграти для нього означало б програти. Помста — ось єдина блакитна стрічка, якої він жадав. У животі загрозливо побуркував грім від касторки, зболене горло стулялося й розтулялося, а Жиропа доїв четвертий пиріг і попросив п’ятий, Фінальний — так би мовити. «Чорниці — лиха доля Електри»[145]. Він із розгону ляпнувся лицем у випічку, ламаючи скоринку, і втягнув чорниці ніздрями. Ягоди посипалися по сорочці. Зненацька все, що було в шлунку, стало важким. Він прожував скоринку й проковтнув. Вдихнув ще чорниць.
І тут настав момент помсти. Шлунок, напханий до знемоги, обурився. Він стиснувся, мов міцна рука, обтягнута гладенькою гумовою рукавичкою. Горло розтулилося.
Жиропа підвів голову.
Синіми зубами посміхнувся до Білла Тревіса.
Блювота рвонула вгору стравоходом, наче шеститонний «Петербільт» стрілою мчав по тунелю.
І з ревінням вискочила з Жиропиного горла — потужним синьо-жовтим фонтаном, теплим, радісним і паруючим. Не встиг Білл Тревіс й односкладового слова пробелькотіти («Ґууґр» чи якось так воно звучало), як його накрив струмінь. Під сценою заверещали жінки. Келвін Спір, котрий спостерігав за цією неоголошеною подією з тупим подивом на обличчі, невимушено перехилився через стіл, ніби хотів пояснити прибитій публіці, що відбувається, і виригав на голову Марґеріт Шарбонно, меровій дружині. Вона пронизливо запищала й позадкувала, марно силкуючись вигребти пальцями з волосся суміш почавлених ягід, печеної квасолі й напівперетравлених сосисок (те, чим Кел Спір повечеряв). А потім повернулася лицем до своєї доброї приятельки Марії Лавін, і її знудило на Маріїну куртку з оленячої шкіри.
А далі все сталося в дуже швидкій послідовності, немов феєрверк вибухнув:
Білл Тревіс випустив потужний, мовби заряджений суперсилою струмінь блювотиння в перші два ряди глядачів, хоча його ошелешене обличчя промовляло до всіх і кожного: «Господи, повірити не можу, що я таке роблю»;
Чак Дей, котрому дісталася щедра порція подаруночка-сюрпризу від Білла Тревіса, виригав собі на черевики й зачудовано на них закліпав, бо добре розумів, що тепер їм гаплик — таке з замші не відмивається;
Джон Віґінз, директор Ґретнянської початкової школи, розтулив синього рота й докірливо промовив: «Послухайте, припиніть це неподо… БУЕЕЕ!» Проте слід віддати йому належне: як вихована людина, що обіймає високу посаду, він зробив це собі на таріль.
Гіззонер Шарбонно, котрий зненацька опинився не на конкурсі з поїдання пирогів, а в лікарні серед хворих на шлунковий грип, розтулив рота, щоб зупинити все це дійство, і забекав увесь мікрофон.
— Господи Ісусе, урятуй нас! — простогнала Сильвія Додж, але тут її вечеря: смажені молюски, капустяний салат, кукурудза (з двох качанів) і щедра порція шоколадного торта Мюріель Гарринґтон, — збунтувалася, блискавкою рвонула крізь запасний вихід і мокро вихлюпнулася на мерів піджак від Роберта Гола.
Жиропа Гоґан, чиє юне життя сягнуло свого апогею, радісно оглядав із височини сцени юрбу. Блювотиння було скрізь. Люди п’яно кружляли довкола, тримаючись за горло й мляво бекаючи. Повз сцену, шалено дзявкаючи, пробіг чийсь пекінес, і якогось чоловіка у джинсах і шовковій сорочці а-ля ковбой вивернуло на нього суцільним потоком, у якому собака мало не захлинувся. У місіс Броквей, дружини методистського пастора, вирвався довгий басовитий звук рефлексу, і її знудило потоком перетравленого ростбіфа, картоплі-пюре та яблучного пирога. Причім пиріг мав такий вигляд, наче до свого несподіваного виходу назовні був досить-таки смачним. Джеррі Мейтинґ, котрий прийшов помилуватись, як його механік іде зі сцени, знову зірвавши лаври, вирішив, що пора вшиватися нахрін із цієї психушки, але встиг пройти лише п’ятнадцять ярдів, а потім перечепився через червону машинку якоїсь дитини й усвідомив, що сидить у калюжі теплої жовчі. Джеррі знудило собі на коліна, і, як потім він розказував людям, він був безмежно вдячний провидінню за те, що змусило його того дня надіти комбінезон. А міс Норман, учителька латини та основ англійської граматики з Ґретнянської старшої школи, у пориві добропристойності виблювала собі в сумочку.
145
Натяк на п’єсу американського драматурга Юджина О’Ніла «Жалоба — лиха доля Електри» (1931 р.).