Я спробував викликати в уяві гарний образ олениці, яка паслася на зеленій ранішній траві, але він вийшов запорошеним і якимось неживим, не кращим за трофейну голову над каміном у чиїйсь мисливській хатині, зі зволоженими очима, щоб фальшиво блищали, мов живі.
— Однак, якщо йти, усе ж буде ближче, — урешті сказав Крис. — Пішли.
Він розвернувся й рушив уздовж колії — у запорошених кедах, з похиленою головою. Його тінь калюжкою розливалася попід ногами. І за хвилину ми всі вервечкою потяглися за ним.
24
Упродовж років, які минули між тими подіями та написанням цих мемуарів, я напрочуд мало згадував ті два вересневі дні (в усякому разі свідомо). Асоціації, пробуджені тими спогадами, так само неприємні, як трупи, що спливають на поверхню ріки щотижня після артобстрілу. Через це я ні разу не піддав сумніву наше рішення піти по рейках. Іншими словами, я іноді загадувався про те, що ми надумали зробити, але ні разу про те, як ми це зробили.
Але тепер на думку спадає значно простіший сценарій. Я певен: якби ця ідея нам сяйнула тоді, ми б її зарізали. Іти по рейках здалося б охайнішим, кльовішим, як ми тоді казали. Проте якби ідея все-таки прийшла й ми її не зарізали на місці, то не сталося б жодних тих подій, що відбулися далі. Може, навіть Крис із Верном були б досі живі. Ні, вони не згинули в лісі чи на залізничній колії. У цій історії ніхто не помирає, крім кількох кровопивць і Рея Бравера. Але ж, якщо відверто, то він був мертвий до того, як вона почалася. Але правда в тому, що з нас чотирьох, хто кидав монетки, щоб визначити, кому бігти до «Флорида-маркету» по харчі, досі живий лише той, хто бігав. Старий мореплавець у свої тридцять чотири, з вами, Милостивий Читачу, у ролі весільного гостя (а зараз хіба не час вам подивитися на моє фото на задній обкладинці, щоб перевірити, чи ти зачарований моїми очима?)[147]. Якщо ви відчуваєте з мого боку певну сердитість, то ваша правда, але хтозна, може, у мене є на те причина. У тому віці, коли ми всі чотирьох могли б вважатися надто молодими й незрілими, щоб стати президентами, троє з нас мертві. І якщо незначні події з роками справді відлунюють усе сильніше й сильніше, то так, якби ми вчинили просто й зробили гак через Гарлоу, може, тоді мої друзі були б сьогодні живі.
Якби ми зловили машину й під’їхали трасою Сім до церкви Шило, що стояла на перетині шосе й Бек-Гарлоу-роуд (принаймні до тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого, коли згоріла впень — подейкують, що від недопалка, кинутого якимсь дармоїдом). Трохи везіння — і ми б ще до заходу сонця попереднього дня прочісували той квадрат, де Біллі та Чарлі припаркувалися зі своїми страшнючими козами.
Але ця ідея не прижилася б. Її б відкинули — не за допомогою підкріплених фактами аргументів та заведеного в суспільстві способу дебатування, а методом бурчання, сердитого зиркання з-під лоба, пердіння й піднятих середніх пальців. Словесну частину дискусії стимулювали б такими влучними блискучими сентенціями, як «Та посрати. Це фігово», а також старим надійним тузом із рукава: «Тебе що, у дитинстві мама головою об підлогу впустила?»
Невисловленим (мабуть, ця думка була надто глобальною, щоб про неї говорити) лишалося те, що ми робимо дещо грандіозне. Це вам не просто казитися з петардами чи заглядати ззаду крізь дірку в дерев’яну дівчачу вбиральню в Гаррисон-парку. То було щось із розряду «перший секс», «вступ до лав армії» чи «легальна купівля першої пляшки випивки». Просто заскочити в крамницю, розумієте, вибрати пляшку доброго скотчу, сяйнути перед продавцем посвідченням і водійськими правами і вийти — з усмішкою на губах і коричневим пакетом у руці. Член клубу з кількома більшими правами та привілеями, ніж ті, що їх надавала наша стара халабуда під бляшаним дахом.
Усім глобальним подіям у житті передує ритуал — обряд переходу, магічний коридор, де стаються зміни. Купувати презервативи. Стояти перед священиком. Підняти руку й промовити слова обітниці. Або, якщо хочете, іти по шпалах залізничного полотна, щоб зустріти на півдорозі хлопця твого віку. Це якби я пішов по Ґренд-стрит, щоб стріти Криса, коли він іде до мене в гості, чи якби Тедді пройшов половину Ґейтс-стрит, щоб зустріти мене, якби я йшов до нього. Здавалося, що так буде правильно, бо обряд переходу — це справді магічний коридор, тому в нас завжди є прохід. Той, яким ти йдеш до вівтаря, коли одружуєшся, і яким тебе несуть, щоб поховати. Наш коридор був між тими рейками-двійнятами, і ми йшли між них, перескакуючи зі шпали на шпалу, назустріч головній події цієї подорожі. До такого стопом не їздять.
147
Ідеться про «Сказання про старого мореплавця» — поему англійського поета Семюела Тейлора Колриджа, написану в 1797—1799 рр. У ній ідеться про надприродні події, що сталися з моряком під час тривалого плавання. Він розповідає про них значно пізніше випадковому співрозмовнику, якого відволік від весільної процесії.