Ейс двічі вдарив мене кулаком в обличчя, з розмаху, вкладаючи в кожен удар велику силу. Від першого в мене заплющилося ліве око. Мине чотири дні, перш ніж я зможу знову ним бачити. Другим Ейс зламав мені ніс — кістка хруснула так, як хрускають у роті хрумкі пластівці, коли їх жуєш. А тоді на ґанок свого будинку, стискаючи ціпок у понівеченій артритом руці, виповзла стара місіс Челмерз. З кутика рота стирчала цигарка «Герберт Терейтон».
— Гей! Гей ви, хлопці! — закричала на них стара пані. — Ану перестаньте! Не чіпайте його! Не чіпайте! Хулігани! Хулігани! Двоє на одного! Поліція! Поліііііція!
— Зроби так, щоб я тебе не бачив, недоносок, — з посмішкою сказав Ейс, і вони мене відпустили та дали задній хід. Я сів рівно, а потім нахилився вперед, накривши долонями ушкоджені яйця. До горла підіймалося гидке відчуття, що я зараз блювону, а потім помру. Сльози досі текли по щоках. Та коли Кудлатий мене обходив, то від вигляду холоші його підкочених джинсів, заправлених у мотоциклетні чоботи, уся моя лють повернулася з новою силою. Я вхопив його за ногу й гризонув крізь джинси литку. У той укус я вклав усю свою ненависть. Кудлатий і собі трохи завищав — та й застрибав на одній нозі. Неймовірно, але при цьому він вигукнув, що я б’юся нечесно. Я дивився, як він скаче, але тут Ейс із розгону наступив мені на ліву руку й перебив два пальці: вказівний і середній. Я чув хрускіт, з яким вони зламалися. То вже були не пластівці, а сухі бублики. По тому Ейс і Кудлатий рушили назад до Ейсового «форду». Ейс ішов перевальцем, тримаючи руки в задніх кишенях штанів, Кудлатий плигав на одній нозі й посилав мені через плече прокляття. А я скулився на хіднику й плакав. Тітонька Евві Челмерз уже шкутильгала до мене доріжкою, сердито постукуючи ціпком. Вона спитала, чи викликати лікаря. Я сів рівно й силою волі перестав плакати. Майже. Потім сказав їй, що не треба.
— Дурниці! — прокричала вона (тітонька Евві була глуха й завжди не говорила, а кричала). — Я бачила, куди поцілив той хуліган. Хлопче, твої горішки розпухнуть і стануть завбільшки як слоїки для варення.
Вона повела мене до себе в дім, дала мокру ганчірку для носа (на той час він уже нагадував гарбуз) і налила велику чашку кави, яка відгонила якимись ліками, але заспокоювала. Тітонька Евві все горлала, що треба зателефонувати лікареві, а я все переконував її, що не варто. Зрештою вона здалася, і я подибав додому. Ледве-ледве подибав. Яйця ще не розпухли до розміру слоїків, але до того все йшло.
Батьки глянули на мене й завелися з півоберту. Правду кажучи, я навіть здивувався, як це вони щось помітили. Хто ті хлопці? Я зможу їх упізнати у шерензі? Це спитав батько, котрий не пропускав жодної серії «Оголеного міста»[156] й «Недоторканних». Я відповів, що навряд чи зумію впізнати їх у шерензі. Сказав, що втомився. Насправді ж, думаю, я був шокований — шокований і більш ніж трохи п’яненький від кави тітоньки Евві, яка, певно, як мінімум на шістдесят відсотків складалася з витриманого бренді. Я сказав, що, на мою думку, вони з якогось іншого містечка чи «з великого міста» — ця фраза автоматично означала Льюїстон-Обурн.
Вони відвезли мене в «універсалі» до лікаря. Доктор Кларксон, і понині живий, вже тоді був такий старезний, що, цілком імовірно, перебував на короткій нозі з самим Господом Богом. Він поставив шини мені на пальці й на ніс та видав матері рецепт на знеболювальне. Потім під якимось приводом витурив їх із оглядової та підійшов до мене — човгаючи ногами, похиливши голову, наче Борис Карлофф прямував до Ігоря[157].
— Ґордоне, хто це зробив?
— Не знаю, докторе Кла…
— Ти брешеш.
— Ні, сер. Нє-а.
Його землисті щоки налилися червоною барвою.
— Чого це ти борониш кретинів, які тебе побили? Думаєш, вони тебе за це поважатимуть? Ні, вони тебе засміють і скажуть, що ти дурний бевзь! «О, — скажуть вони, — ось іде дурний бевзь, якому ми днями ребра полічили задля розваги. Ха-ха! Хоо-хоо! Га-га-га!»
— Я їх не знаю. Чесно.
Я бачив, що в нього так і сверблять руки взяти мене за плечі й струсонути, але, звісно, він цього не зробив. А відтак повернув мене батькам, хитаючи сивою головою й мурмочучи щось про малолітніх злочинців. І того вечора, безсумнівно, розповів про цей випадок своєму давньому друзяці Господу, за сигарою й келишком чері.
Мені було начхати, що про мене думають Ейс, Кудлатий та решта тих козлюків: поважатимуть вони мене, назвуть тупим чи, узагалі, про мене не згадуватимуть більше. Але мене турбувала доля Криса. Братик Очисько поламав йому руку у двох місцях і розфарбував обличчя в кольори канадського сходу сонця. Тріщину в лікті довелося з’єднувати сталевим штирем. Криса помітила місіс Макґін, сусідка, що жила трохи далі по вулиці. Він ішов хитаючись узбіччям дороги, весь розписаний, мов комікс про Багатенького Рича, а з обох вух ішла кров. Вона відвезла його в приймальне відділення лікарні Центрального Мену, і там Крис повідомив лікареві, що впав у темряві зі сходів, які вели в погріб.
156
«Оголене місто» — телесеріал, поліцейська драма. В ефір виходив з 1958-го по 1963-й рр. на каналі ABC.
157
У фільмі 1939 року «Син Франкенштейна» Борис Карлофф грає монстра, а Бела Лугоші — горбуна зі зламаною шиєю на ім’я Ігор.