Я спостерігав, як він скеровує «універсал» на незаасфальтовану стоянку біля «Стиглого тигра», вилазить із машини, підтягує штани й заходить усередину. Я уявив, як він відчиняє двері, і на коротку мить назовні вириваються звуки музики кантрі, віє кислим пивом «Нік» і «Ґансет» на розлив, до нього вигукують свої привіти інші завсідники, а він зачиняє за собою двері та вмощує жирний зад на тій самій табуретці, яка тримала його щонайменше по три години на день протягом усього життя (крім неділь), відколи йому виповнився двадцять один рік.
«От ким став Ейс», — подумав я.
Я перевів погляд ліворуч і за фабрикою побачив річку Касл, уже не таку широку, як колись, зате трохи чистішу. Вона все ще текла під мостом, який з’єднував Касл-Рок і Гарлоу. Залізничного мосту вище за течією вже нема, але річка досі живе. Так само, як і я.
Метод дихання
1. Клуб
Того засніженого, вітряного, морозного вечора я вдягнувся трохи швидше, ніж звичайно, — я це визнаю. Було двадцять третє грудня тисяча дев’ятсот сімдесят … року. Підозрюю, що дехто з інших членів клубу вчинив так само. За таксі в Нью-Йорку закріпилася погана слава — їх дуже важко вмовити приїхати в буремну погоду, тож я подзвонив у службу «Радіо-кеб». Зателефонував о пів на шосту, щоб машина прийшла о восьмій. Дружина тільки брову підняла, однак промовчала. Під маркізою багатоквартирного будинку на Східній П’ятдесят восьмій вулиці, де ми з Еллен жили з тисяча дев’ятсот сорок шостого року, я стояв уже за чверть восьма, а що таксі спізнювалося на п’ять хвилин, то почав нетерпляче міряти кроками тротуар.
Авто прийшло о восьмій десять, і я притьмом заліз усередину, занадто щасливий, що можу втекти од вітру, аби сердитися на водія, хоч він на це й заслуговував. Той вітер, подарунок від холодного фронту, що лише напередодні прийшов до нас із Канади, жартувати намірів не мав. Він свистав і завивав біля вікна таксівки, час від часу глушив сальсу, що лунала з водієвого радіоприймача, і розгойдував великий «чекер»[159] на ресорах. Багато крамниць ще були відчинені, але на хідниках практично не видно було запізнілих покупців. А ті, що задлялися надворі й ще не повернулися додому, вочевидь почувалися не у своїй тарілці, змагаючись із віхолою.
Увесь день сніг то йшов, то переставав, і тепер от знову засніжило. Тонкі пластівці переросли в циклон, що вирував перед нами на вулиці. Повертаючись додому тієї ночі, я міркуватиму про те, як погано поєднуються між собою сніг, таксі та Нью-Йорк… але, звісно, тієї миті я ще цього не знав.
На розі Третьої та Сорокової через усе перехрестя, мов дух, проплив великий різдвяний дзвоник із фольги.
— Важка нічка буде, — зауважив таксист. — Завтра в моргах на дві дюжини пожильців побільшає. П’яні бурульки. І старчих кілька докупи.
— Та мабуть.
Таксист поринув у тяжкі роздуми.
— Ну, — промовив урешті, — народу менше — кисню більше. І грошики соціальної помочі цілими лишаться, ге?
— Ваша різдвяна доброта вражає своїм розмахом та глибиною.
Таксист знову пішов у задуму.
— Ви шо, з тих співчутливих лібералів? — зрештою спитав.
— Я відмовляюся відповідати на підставі того, що моя відповідь, найпевніше, слугуватиме доказом проти мене, — сказав я. І таксист пирхнув — мовляв, «і-чого-мені-вічно-дістаються-мудрагелики»… але замовк.
Він висадив мене на розі Другої та Тридцять п’ятої, і півкварталу до клубу я пройшов пішки, згинаючись у три погибелі під вітрюганом і притримуючи капелюха на голові рукою в рукавичці. Умить усю життєву силу, здавалося, було загнано десь глибоко в надра мого тіла, і вона мерехтіла там синім вогником пальника в духовці. У сімдесят три холод пробирає людину стрімкіше й глибше. Ця людина повинна сидіти вдома перед теплим каміном… чи бодай електричним обігрівачем. У сімдесят три гаряча кров — це вже навіть не спогад, це радше академічне поняття.
Заметіль уже трохи вщухла, але сніг сухою піщаною порошею сипав в обличчя. Я зрадів, побачивши, що східці, які ведуть до дверей будинку № 249, посипали піском — то, звісно, Стівенз постарався. Стівенз добре знав алхімію літнього віку: не свинець на золото, а кістки — на скло. Коли я міркую про таке, то дедалі більше переконуюся, що Господь багато в чому мислить як Ґраучо Маркс[160].
Стівенз підійшов до дверей, притримав їх, і за мить я вже був усередині. Уперед коридором зі стінами, обшитими панелями червоного дерева, крізь подвійні двері, розсунуті на три чверті в прихованих пазах, у бібліотеку cum[161] читальнею cum баром. То була темна кімната, у якій то тут, то там сяяли острівці світла — лампи для читання. На дубовому паркеті відбивалося більш насичене, рельєфне світло, і до моїх вух долинуло рівномірне потріскування березових полін у гігантському каміні. Тепла, яке він випромінював, вистачало на всю кімнату. Нема для людини ліпшого привітання за те, що його дарує тепло вогнища. Шурхотіли сторінки — сухо й трохи нетерпляче. То, певно, Йогансен з його «Волл-стрит джорнал». За десять років я навчився розпізнавати його присутність за тим, як він читає про свої акції. Потішно… і по-своєму дивовижно.
160
Маркс, Джуліус Генрі «Ґраучо» (1890—1977) — американський актор, комік, учасник комік-трупи, відомої під назвою «Брати Маркс».