— То хто з вас принесе нам різдвяну байку?
Люди зупинилися на півдорозі й стали роззиратися навколо. Залою ширилося доброзичливе бурмотіння, хтось розсміявся.
Стівенз усміхався, проте вираз очей у нього був серйозний. Він двічі сплеснув у долоні, як учитель молодших класів, закликаючи неслухів до порядку.
— Джентльмени, уважніше. Хто розповідатиме історію?
Пітер Ендрюз, власник похилених плечей і рудої бороди, прочистив горло.
— Я маю одну, я про неї думав, але не знаю, чи підійде… Тобто якщо вона…
— Ми будемо раді, — перебив Стівенз, і його репліку зустріли сміхом. Ендрюза схвально поплескали по спині. Члени клубу виходили надвір, і холом літали протяги.
Ніби помахом чарівної палички, біля мене матеріалізувався Стівенз. У руках він тримав моє пальто.
— Доброго вечора, містере Едлі. Завжди приємно.
— Ви справді зустрічаєтеся у вечір напередодні Різдва? — спитав я, застібаючи ґудзики пальто. У душі я відчував легке розчарування від того, що не почую оповідки Ендрюза, бо ми вже запланували поїхати в Скенектеді й провести свята з сестрою Еллен.
Стівенз подивився на мене шоковано, та водночас так, наче моє запитання його розвеселило.
— Різдвяний вечір чоловік повинен проводити з сім’єю. Хоч цей один вечір на рік. Ви зі мною згодні, сер?
— Безперечно.
— Ми традиційно зустрічаємося в четвер, що передує Різдву. І насправді це єдиний вечір року, коли нас гарантовано відвідує багато людей.
Я помітив, що слів «члени клубу» він не вжив. Проста випадковість чи навмисне ухиляння?
— Головна зала чула вже чимало історій, містере Едлі. Історій різного ґатунку: комічних, трагічних, іронічних, сентиментальних. Але в четвер напередодні Різдва це завжди історії про надприродне. Так було завжди, в усякому разі, скільки я пам’ятаю.
Принаймні це пояснювало той коментар, який я чув у перші свої відвідини: про те, що Норману Стету варто було приберегти свою історію до Різдва. З моїх губ готові були зірватися й інші запитання, однак в очах у Стівенза я побачив настороженість. Вловлюєте, про що я? То було не попередження про те, що він не відповідатиме на мої запитання, а радше застереження — я не повинен їх вимовляти взагалі.
— Містере Едлі, ви ще щось хотіли?
Виявилося, що в холі ми стоїмо самі. Решта чоловіків непомітно розійшлися. І раптово коридор видався мені темнішим, обличчя Стівенза видовжилося, а його губи почервонішали. У каміні тріснула гіллячка, і полірованою паркетною підлогою розлилося червоне сяйво. І мені здалося, що десь там, у тих ще-не-досліджених кімнатах, пролунало глухе вогке гупання. Мені це не сподобалося. Зовсім ні.
— Ні, — не до кінця твердим голосом заперечив я. — Думаю, ні.
— Тоді добраніч, — мовив Стівенз, і я переступив через поріг. Почув, як за мною зачиняються важкі двері. Як повертається в замку ключ. І за мить я вже йшов до світлофора на Другій авеню, не озираючись, чомусь боячись озиратися, наче міг побачити в себе за спиною злого духа, що переслідував мене крок у крок. Або угледіти якусь таємницю, яку краще зберігати, ніж знати про неї. На розі я побачив порожнє таксі й махнув водієві.
— Знову байки про війну? — спитала того вечора Еллен. Вона була в ліжку з Філіпом Марлоу[165], єдиним коханцем, якого мала в житті.
— Одну-дві про війну розказали, так, — сказав я, вішаючи пальто. — Але загалом я сидів і читав книжку.
— Коли не рохкав.
— Так, саме так. Коли не рохкав.
— Ось послухай. «Уперше я угледів Террі Ленокса, коли він сидів п’яний у «ролс-ройсі» марки «Срібний привид» перед терасою ресторану «Танцмайданчик», — прочитала Еллен. — З виду молодий, волосся він мав сиве-сивісіньке. Вираз його очей свідчив, що набрався він по саму зав’язку, проте загалом він був схожий на будь-якого приємного молодика в смокінгу, який спустив забагато грошей у закладі, що існує винятково з цією метою». Гарно, скажи? Це…
— «Довге прощання». — Я зняв черевики. — Раз на три роки ти читаєш мені один і той самий абзац. Це частина твого біологічного циклу.
Еллен подивилася на мене й наморщила носика.
— Рох-рох.
— Дякую, — сказав я.
Вона знову поринула в читання. Я пішов у кухню, щоб узяти пляшку «Бекс». А коли повернувся, книжка лежала на стебнованій ковдрі, а Еллен подивилася на мене дуже уважним поглядом.
165
Вигаданий приватний детектив із Лос-Анджелеса, головний герой багатьох оповідань і романів Реймонда Чендлера.