Я запевняв її, як міг. У мене не було причин їхати з міста, не було сім’ї, яку я міг відвідати на свята. Моя мати померла за два роки до того, а іншої рідні я не мав, окрім незаміжньої тітки в Каліфорнії… а їздити потягами мені не до душі, сказав я міс Стенсфілд.
— А вам буває самотньо? — спитала вона.
— Інколи. Але здебільшого я занадто зайнятий, щоб цим перейматися. Ось, візьміть. — Я нашкрябав на картці свій домашній номер телефону і простягнув їй. — Якщо у вас почнуться пологи, а по телефону відповідатиме диспетчер, зателефонуйте мені за цим номером.
— О ні, я не можу…
— Ви хочете застосувати метод дихання чи бажаєте потрапити до рук костоправам, які вирішать, що ви божевільна, і дадуть вам наркоз, коли ви почнете дихати «локомотивом»?
Вона ледь помітно всміхнулася.
— Гаразд. Переконали.
Та поки осінь простувала своїм шляхом, і різники на Третій авеню вже рекламували свої ціни за фунт м’яса «молодих соковитих бичків», мені ставало дедалі більш зрозуміло, що душа в Сандри Стенсфілд не на місці. Її справді попросили покинути помешкання, де вона квартирувала, коли я з нею познайомився, тож вона переїхала у Вілідж. Але це (хоч щось) обернулося їй на користь. Вона собі навіть роботу знайшла. Сліпа жінка, що мала доволі непоганий прибуток, найняла її, щоб приходила двічі на тиждень, виконувала неважку роботу по господарству, а потім читала їй твори Джин Стратон-Портер і Перл Бак[175]. Сандра розквітла, її щічки порожевіли, як буває з більшістю здорових жінок в останньому триместрі вагітності. Але на обличчі лежала тінь. Я розмовляв з нею, і часом вона відповідала з затримкою… а одного разу, коли не відповіла зовсім, я підвів очі від записів, які робив, і побачив, що вона дивним, сонним поглядом роздивляється ту фотографію в рамці біля мого диплома. Мене знову пробрав мороз… а її відповідь, що не мала жодного зв’язку з моїм запитанням, анітрохи не заспокоїла.
— Докторе Маккерон, у мене є таке передчуття… іноді воно дуже сильне… що я приречена.
Дурне мелодраматичне слово! А проте, джентльмени, у мене з вуст готова була зірватися відповідь. «Так, я теж це відчуваю». Я, певна річ, прикусив язика. Лікарю, який вимовляє такі слова, слід негайно зібрати інструменти й книги з медицини, виставити їх на продаж і задуматись про кар’єру сантехніка чи тесляра.
Натомість я сказав їй, що вона не перша вагітна жінка, яку навідують такі думки, і, авжеж, не остання. Сказав, що ці погані передчуття — така поширена річ, що лікарі навіть назву їм насмішкувату вигадали. «Синдром Долини смертної тіні». Здається, я вже про нього сьогодні згадував.
Міс Стенсфілд дуже серйозно кивнула. Я пам’ятаю, який молодий вигляд вона мала того дня і яким великим видавалося її черево.
— Я про це знаю. Відчувала таке. Але то інше, воно відрізняється від цього передчуття. А це наче… наче щось загрозливе над тобою нависає. Не знаю, як краще сказати. Наче й дурниця, а позбутися не можу.
— Постарайтеся, — порадив я. — Це шкідливо для…
Але вона вже не слухала мене. Знову розглядала ту фотографію.
— Хто це?
— Емлін Маккерон, — невдало пожартував я. Вийшло дуже непереконливо. — До Громадянської війни, коли ще молодий був.
— Ні, вас я впізнала, певна річ. Та жінка. Хто це?
— Її звали Гаррієт Вайт, — відповів я, а сам подумав: «Її обличчя буде першим, що ви побачите, коли прийдете народжувати дитину. — І знову моїм тілом пробіг той непроханий дрож: страхітливий, безформний, морозний. — Її кам’яне обличчя».
— А що написано на підніжжі статуї? — спитала вона. Очі в неї були сонні, немовби вона поринула в гіпнотичний транс.
— Не знаю, — збрехав я. — Розмовна латина в мене так собі.
Тієї ночі мені наснився найстрашніший кошмар за все моє життя. Я пробудився, тремтячи від невимовного жаху. Якби я був одружений, то налякав би свою сердешну дружину до смерті.
У своєму сні я відчинив двері консультаційної й побачив, що там стоїть Сандра Стенсфілд. На ній були коричневі туфлі на підборах, ошатна біла лляна сукня з коричневою облямівкою і той вже трохи немодний «клош». Але капелюшок був на рівні грудей, бо голову вона тримала в руках. На білому льоні скипілася смугами кров. Вона била струменем із шиї й забризкувала стелю.
175
Джин Стратон-Портер (1863—1924) — американська письменниця, натураліст-аматор. Бак Перл (1892—1973) — американська письменниця, лауреат Нобелівської премії з літератури.