— Штамп? — щиро не розуміючи, перепитав я. Бо не бачив жодних подібностей між вампірами та телекінезом. — Який?
— Письменника, який пише в жанрі жаху, — ще з більшою неохотою відказав він.
— А, — з величезним полегшенням мовив я. — Ото й усе!
— Почекай кілька років. Побачимо тоді, як ти тоді заспіваєш «ото й усе».
— Білле, — розвеселився я, — жахастиками в Америці собі на життя не заробиш. Лавкрафт у Провіденсі голодував. Блох[178] облишив цей жанр на користь саспенсу та оповідань у дусі «Незнаного». «Екзорцист» був радше винятковою подією. От побачиш.
Світло змінилося. Білл поплескав мене по плечі.
— Я думаю, ти станеш дуже успішним, — сказав він. — Але, по-моєму, ти ні чорта не тямиш.
Як потім виявилося, правда була на його боці. Заробляти в Америці, пишучи в жанрі жаху, було цілком можливо. «Друге пришестя», яке зрештою перейменували на «Салемз-Лот», здобуло велику популярність. На той час, коли воно вийшло друком, я жив із сім’єю в Колорадо й писав роман про готель з привидами. Приїхавши в Нью-Йорк, я півночі просидів із Біллом у барі під назвою «У Джаспера» (на музичному автоматі там спав кіт, якого треба було припідняти, щоб побачити вибір пісень) і переказував йому сюжет. Коли я закінчив, він спирався ліктями на шинквас обабіч свого бурбону й тримав голову обома руками, неначе потерпав від нищівної мігрені.
— Тобі не сподобалося, — сказав я.
— Дуже сподобалося, — глухо промовив він.
— То що не так?
— Спершу дівчинка з телекінезом, потім вампіри, тепер готель із привидами й хлопчик-телепат. На тебе поставлять штамп.
Цього разу я вже замислився над цим трохи серйозніше. А потім згадав про всіх тих людей, на яких стояв штамп письменників, що писали в жанрі жаху і від чиїх творів я фанатів ось уже стільки років, — Лавкрафта, Кларка Ештона Сміта, Френка Белнепа Лонга, Фрица Лейбера, Роберта Блоха, Ричарда Метисона та Ширлі Джексон (так, навіть на ній стояло тавро автора жахіть). І там, «У Джаспера», де на музичному автоматі спав кіт, а коло мене сидів мій редактор, стискаючи руками голову, я вирішив, що ці письменники — непогана компанія, буває й гірше. Я, приміром, міг стати «важливим» письменником, як Джозеф Геллер, і публікувати по роману кожні сім років, «блискучим» письменником, як Джон Ґарднер, і писати малозрозумілі книжки для високочолих академіків, які їдять макробіотичну їжу та водять старі «сааби» з вицвілими, проте ще видимими літерами наліпок на задніх бамперах: «ДЖИНА МАККАРТІ В ПРЕЗИДЕНТИ».
— То й нехай, Білле, — сказав я, — буду автором жахастиків, якщо цього хочуть люди. Усе нормально.
Більше ми до тієї розмови не поверталися. Білл досі редагує, а я пишу в жанрі горор, і жоден із нас цього не аналізує. Це добре.
Отож, поставили на мене штамп, а я й не проти — усе-таки я лишаюся вірним жанрові… найчастіше, у всякому разі. Та чи жахіття — це все, що я пишу? Якщо ви прочитали цю книгу, ви точно знаєте, що це не так… проте елементи жаху можна знайти в усіх цих оповідках, не лише в «Методі дихання» (та сцена з п’явками в «Тілі» доволі чорнушна, так само, як і образи, що виникають у сновидіннях на сторінках «Здібного учня»). Рано чи пізно мій мозок усе одно повертає в той бік. Бог його зна чому.
Кожну з цих довгих оповідок я написав одразу ж після завершення якогось роману — таке враження, що, коли я закінчую велику роботу, то в баку завжди лишається доволі бензину, щоб вистачило ще на чималу повість. «Тіло», найстарішу з цих історій, я написав одразу ж після «Салемз-Лота». «Здібний учень» виник протягом двотижневого періоду, що настав після закінчення «Сяйва» (і після «Здібного учня» я нічого не писав протягом трьох місяців — виснажився до краю). «Риту Гейворт і втечу з Шоушенку» було написано після «Мертвої зони», а «Метод дихання», найновішу з усіх чотирьох історій, — одразу після «Тієї, що запалює поглядом».[179]
Жодну з них не публікували до появи цієї книги, жодну я навіть не подавав до друку. Чому? Бо в кожній з них від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти тисяч слів — підрахунок не точний, але все ж близько до істини. Скажу вам так: від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти тисяч слів — це кількість, яка навіть найхоробрішого письменника-фантаста змусить здригнутися й зіщулитися в чоботях. Раз і назавше встановленого визначення, що таке роман чи оповідання, не існує (принаймні з огляду на кількість слів). Та й не повинно існувати. Проте коли письменник наближається до позначки в двадцять тисяч слів, він знає, що країна оповідання залишилася позаду. Аналогічним чином, коли перетинає маркер у сорок тисяч слів, то вже заглиблюється у край романної прози. А кордони смуги землі, що лежить між цими більш упорядкованими регіонами, доволі невизначені, але певної миті письменник стривожено прокидається й розуміє, що він підійшов чи підходить до дуже страшної місцини, літературної бананової республіки під назвою «повість», де править бал анархія.
179
І ось тільки-но зараз до мене дійшло ще дещо: кожну з них я писав у різних будинках: три в штаті Мен, а одну — в Боулдері, штат Колорадо (