— Авжеж, містере Дюссандер. — Тод відчинив сітку й зайшов у коридор. Дюссандер зачинив за ним двері, відрізаючи від сонячного ранку.
Сперте повітря в будинку відгонило чимось хмільним. Там тхнуло так, як удома в Тода на ранок після вечірок, які влаштовували його батьки, перед тим як мати встигала добре провітрити. Але цей запах був гіршим. У ньому жили постійно, він в’ївся в пори дому. То була суміш алкоголю, смаженої їжі, поту, старого одягу і якихось смердючих ліків — «вікс» чи «ментолатум»[50]. У коридорі було темно, і Дюссандер стояв надто близько, втягнувши голову в комір халата, наче стерв’ятник, що вичікує, коли поранена звірина віддасть дух. Тієї миті, попри щетину й обвислу шкіру, Тод виразніше, ніж будь-коли на вулиці, побачив чоловіка, що колись носив чорну уніформу СС. І раптом відчув, як у живіт ковзає скальпель страху. «Помірного страху», — виправить він себе згодом.
— Я попереджаю: якщо зі мною щось станеться… — почав він, але договорити не встиг, бо Дюссандер почовгав повз нього у вітальню, підошвами пантофель шух-шухаючи об підлогу. Він презирливо махнув на Тода рукою, і той відчув, як у горло й щоки шугає гаряча кров.
Тод рушив за ним, і вперше за весь час його усмішка трохи поблякла. Він не зовсім так собі все уявляв. Але ж вдалося. А решта повернеться в норму. Звісно, повернеться. Як завжди. І, переступаючи через поріг вітальні, Тод знову завсміхався.
Там на нього чекало ще одне розчарування — та ще й яке! — але до нього він мав би бути готовий. На стіні не висів олійний портрет Гітлера з пасмом волосся на очах і поглядом, що стежить за кожним твоїм рухом. Жодних тобі медалей у коробках, жодного церемоніального меча на стіні, ні «люгера» чи «вальтера ППК» на камінній полиці (та й самої камінної полиці не було). Авжеж, сказав собі Тод, він же не божевільний — викладати всі ці речі на видноті. Та все одно важко було викинути з голови все, що ти бачив у кіно чи на телебаченні. Вітальня була звичайнісінька, така, як у будь-якого старого чоловіка, що живе сам на невеличку пенсію. Фальшивий камін, обкладений фальшивою цеглою. Над ним — годинник «вестклокс». На тумбочці — чорно-білий телевізор «моторола». Роги антени обгорнули в алюмінієву фольгу, щоб покращити якість сигналу. Підлогу вкривав сірий лисуватий килим. На журнальній стійці біля дивана стояли примірники «Нешнл джіоґрефік», «Ридерз дайжест» та «Лос-Анджелес таймс». Замість Гітлера чи церемоніального меча на стіні висіло свідоцтво про громадянство в рамці, а ще фото жінки в дивацькому капелюшку. Пізніше Дюссандер скаже йому, що такі капелюшки у формі дзвіночка називаються клош, у двадцяті-тридцяті роки вони були популярні.
— Моя дружина, — сентиментально промовив Дюссандер. — Вона померла п’ятдесят п’ятого від хвороби легенів. Я тоді працював креслярем на заводі «Меншлер-Мотор» в Ессені. Мене її смерть дуже підкосила.
А Тод усе всміхався. Він перетнув кімнату, буцімто аби краще роздивитися жінку на фотографії. Та замість цього торкнувся пальцем абажура маленької настільної лампи.
— Не рухай! — хрипко викрикнув Дюссандер. Тод аж трохи відскочив.
— Супер, — щиросердо зізнався він. — Такий по-справжньому командний тон. Це ж в Ільзи Кох[51] були на лампах абажури, зроблені з людської шкіри? І це вона утнула ті фокуси з пробірками?
— Не розумію, про що ти говориш, — відрізав Дюссандер. На телевізорі лежала пачка «кулз» без фільтра. Він простягнув її Тоду. — Сигарету? — розплившись у вкрай огидній посмішці, запропонував він.
— Ні. Від них буде рак легенів. Мій тато раніше курив, але покинув. Пішов у групу для тих, хто кидає курити.
— Он як? — Із кишені халата Дюссандер витяг сірника й з байдужим виглядом чиркнув ним об пластиковий кожух «мотороли». І, пахкаючи димом, сказав: — Назви мені одну причину, чому я не повинен викликати поліцію і повідомляти їм про жахливі обвинувачення, які щойно почув. Одну причину. Говори швидше, хлопче. Телефон тут, у коридорі. Батько, я думаю, всипле тобі різок. Тиждень за вечерею на подушці сидітимеш.
— Мій батько — не прихильник різок. Тілесні покарання спричиняють більше проблем, ніж усувають. — Зненацька Тодові очі заблищали. — А когось із них ви шмагали? Із жінок? Ви знімали з них одяг і…
Глухо щось пробурчавши, Дюссандер рушив до телефону.
— Не раджу вам цього робити, — холодно мовив Тод.
Дюссандер розвернувся. І стриманим тоном, враження від якого лише трохи псувала відсутність штучних зубів, сказав:
51
Кох Ільза (1906—1967) — дружина Карла-Отто Коха, коменданта концентраційного табору Бухенвальд, а згодом Майданек. Відома під псевдонімом «Фрау Абажур». Дістала прізвисько Бухенвальдська відьма за жорстокі тортури над в’язнями концтабору.