— Хлопче, розказую один раз і повторювати не буду. Мене звати Артур Денкер. Іншого імені та прізвища я зроду не мав. Я навіть не мусив його американізувати. Власне, Артуром назвав мене батько, тому що він був великим прихильником творів Артура Конан Дойла. Ніколи мене не звали ні Цу-Зандером, ні Гіммлером, ні Санта-Клаусом. Під час війни я був лейтенантом запасу. До партії нацистів ніколи не вступав. У боях за Берлін я воював три роки. Визнаю: наприкінці тридцятих років, коли вперше одружився, я підтримував Гітлера. Він поклав край депресії й частково повернув нам гордість, яку ми втратили внаслідок огидного та несправедливого Версальського договору. Напевно, я підтримував його переважно тому, що в мене була робота й знову з’явився тютюн, і не треба було збирати бички по канавах, коли хотілося покурити. Наприкінці тридцятих я вважав його великою людиною. По-своєму, напевно, він таким і був. Але під кінець він збожеволів, за порадою астролога командував військами, яких на той час уже не існувало. Навіть дав Блонді, своїй вівчарці, отруту. Вчинок безумця. Та наприкінці вони всі були безумцями, співали «Пісню Горста Весселя»[52] й годували отрутою своїх дітей. Другого травня сорок п’ятого наш полк здався американцям. Пам’ятаю, як рядовий солдат, Гакермеєр було його прізвище, почастував мене шоколадкою. Я розплакався. Причини воювати далі не було. Війна скінчилася ще в лютому. Мене інтернували в Ессен, дуже добре ставилися. Ми слухали Нюрнберзький процес по радіо, і коли Ґерінг скоїв самогубство, я виміняв чотирнадцять американських сигарет на півпляшки шнапсу й нажлуктився. Випустили мене в січні сорок шостого. До шістдесят третього я ставив колеса на машини на Ессенському автомобільному заводі, а потім вийшов на пенсію й емігрував у Сполучені штати. Приїхати сюди було метою всього мого життя. У шістдесят сьомому я здобув громадянство. Я американець. Я голосую. Жодного Буенос-Айреса. Жодного продажу наркотиків. Жодного Берліна. Жодної Куби. — Він вимовив «Куу-би». А тепер, якщо ти не підеш, я зателефоную куди слід.
Він подивився на Тода, а що той не поворухнувся, то пішов по коридору й зняв телефонну слухавку. Але Тод так і стояв у вітальні біля столика з маленькою лампою.
Дюссандер почав набирати номер. Тод спостерігав за ним, і серце поволі набирало обертів, аж поки не забарабанило в груди. Після четвертої цифри Дюссандер озирнувся на нього. Його плечі опустилися. Він поклав слухавку.
— Хлопчик, — видихнув він. — Якийсь хлопчик.
Тод усміхнувся. Широко, проте доволі сором’язливо.
— Як ти дізнався?
— Один відсоток удачі й дев’яносто дев’ять — тяжкої праці. У мене є один друг, Гарольд Пеґлер його звати, тільки всі його кличуть Фоксі. Він у нашій команді на другій базі грає. Так от, у його батька в гаражі купа журналів. Великі-великі стоси. Журналів про війну. Вони старі. Я пошукав нових, але продавець на ятці через дорогу від школи каже, що їх уже не випускають. Так от, там у тих журналах є фотографії, як фріци — ну, німецькі солдати — і япошки мучать жінок. І статті про концентраційні табори. Мене від цих концентраційних таборів реально пре.
— Тебе… пре. — Дюссандер вибалушив на нього очі й потер рукою щоку. Прозвучало це так, наче він дуже тихо орудував наждачним папером.
— Пре. Ну розумієте, я фанатію. Я цікавлюся.
Той день у гаражі у Фоксі закарбувався в його пам’яті чітко, як будь-які інші значущі події в житті (а може, і ще чіткіше). Він пам’ятав, як у четвертому класі, перед Днем кар’єри[53], місіс Андерсон (усі в класі називали її Баґзом[54] через великі передні зуби) розмовляла з ними про те, що сама називала «знайти СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ».
— Це приходить миттєво, — пишномовно розпиналася перед ними Баґз Андерсон. — Ти бачиш щось уперше й одразу розумієш, що знайшов СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. Наче ключ у замку повертається. Чи закохуєшся вперше в житті. Ось чому День кар’єри, діти, такий важливий. Він може стати днем, коли ви знайдете СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. — І далі вона пішла патякати їм про своє НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. Виявилося, що це не вчителювання у четвертому класі, а колекціонування листівок дев’ятнадцятого століття.
Тод вирішив, що місіс Андерсон якусь туфту поре, але того дня в гаражі у Фоксі він згадав усі її слова й подумав, що, може, зрештою вона все-таки мала рацію.
Того дня віяли вітри Санта-Ана, і на сході запалали чагарники. Він пам’ятав, як пахло горілим, яким гарячим і мастким було повітря. Він пам’ятав «їжачок» на голові у Фоксі, і як спереду на нього налипли пластівці гелю для укладки «Бутч Вакс». Він запам’ятав усе.
52
«Пісня Горста Весселя» — політична пісня, що з 1929 року була маршем СА, а згодом, у 1930—1945 рр. стала офіційним гімном Націонал-соціалістичної німецької робочої партії (НСДАП).
54
Баґз Банні (букв. Кролик Баґз) — герой мультфільмів і коміксів, вправний, безстрашний і трохи нахабний кролик.