— Як ти посмів?!
— Та отак. На минуле Різдво мама з татом подарували мені набір для зняття відбитків пальців. Справжній, не іграшковий. У ньому є порошок і три пензлики для трьох різних поверхонь, а ще спеціальний папір, щоб знімати відбитки. Мої предки знають, що я, коли виросту, хочу стати приватним детективом. Звісно, вони думають, що я цю дурню переросту. — Цю ідею Тод заперечив байдужим знизуванням плечима. — У книжці розказували все про пальцеві візерунки, папілярні лінії та особливі точки. Вони називаються мінунціями. Щоб відбитки прийняли як доказ у суді, треба мати вісім мінунцій.
Але ближче до діла. Одного дня, коли ви були в кіно, я прийшов сюди, посипав порошком вашу поштову скриньку й дверну ручку та зняв усі можливі відбитки. Розумно зробив, правда?
Дюссандер мовчав. Він вчепився в бильця крісла, і беззубий запалий рот тремтів. Тоду це не сподобалося. Складалося враження, що дідуган от-от розплачеться. Що було б сміховинним. Кривавий Біс Патина у сльозах? З таким самим успіхом можна чекати, що «Шевроле» збанкрутує чи що «Макдональдс» відмовиться від бургерів і почне натомість продавати ікру та трюфелі.
— Я одержав два комплекти відбитків, — вів далі Тод. — Один із них зовсім не відповідав тим, що були в оголошенні про розшук. Я зрозумів, що вони належать листоноші. А решта були ваші. Я знайшов більше за вісім мінунцій. Я знайшов чотирнадцять. — Він розплився в усмішці. — Отак я це й провернув.
— Ти малий гівнюк, — прошипів Дюссандер, і на мить його очі небезпечно спалахнули. Тод відчув, як його пробирає незначний страх, як тоді в коридорі. Та потім Дюссандер знову згорбився в кріслі.
— Кому ти розказував?
— Нікому.
— Навіть своєму другові? Цьому Коні Пеґлеру?
— Фоксі. Фоксі Пеґлеру. Нє, він базікало. Я нікому не казав. У світі немає жодної людини, якій би я аж так довіряв.
— Чого ти хочеш? Грошей? У мене їх, на жаль, нема. У Південній Африці були, хоча нічого такого романтичного й небезпечного, як наркоторгівля. У Бразилії, Парагваї та Санта-Домінго є — було — щось на зразок «товариства випускників». Біженці війни. Я ввійшов у їхнє коло й заробив статок на мінералах та руді — олово, мідь, боксит. А потім усе змінилося. Націоналізм, антиамериканізм. Я міг би виїхати на цих змінах, та люди Візенталя[56] натрапили на мій слід. Невдача йде за невдачею назирці, як пси за сучкою у тічці. Двічі мене мало не схопили. Одного разу я почув розмову жидівських виродків у сусідній кімнаті. Вони повісили Айхмана[57], — прошепотів він. Рука піднялася до шиї, а очі стали круглими, як у дитини, що слухає моторошний уривок страшної казки — «Ганзель і Ґретель», наприклад, чи «Синя Борода». — Він був уже старий, нікому не загрожував. У політику не ліз. І все одно його повісили.
Тод кивнув.
— Зрештою я пішов до єдиних людей, які могли мені допомогти. Вони помагали іншим, а я більше не міг чекати.
— Ви звернулися в ОДЕССУ[58]? — з надією спитав Тод.
— До сицилійців, — сухо відказав Дюссандер, і Тод знову скис. — Усе було домовлено. Фальшиві документи, фальшиве минуле. Хлопче, випити хочеш?
— Так. У вас є «кола»?
— «Коли» нема. — Він вимовив «кол».
— А молоко?
— Молоко. — Дюссандер пішов крізь арку в кухню. Ожила, задзижчавши, лампа денного світла. — Тепер я живу на дивіденди від акцій, — долинув у вітальню його голос. — Акції, які я придбав після війни вже під чужим ім’ям. Через один банк у штаті Мен, якщо тобі цікаво. Банкір, який їх для мене купив, через рік після купівлі сів у в’язницю за вбивство дружини… життя — дивна річ, хлопчику, nein?
Відчинилися й зачинилися дверцята холодильника.
— Сицилійські шакали не знали про ті акції, — сказав він. — Сьогодні вони є всюди, але в ті часи на півночі їх можна було надибати хіба що в Бостоні. Якби знали, то були б й акції забрали. Обдерли б мене, як липку, і відправили в Америку конати від голоду на допомогу з безробіття й продуктові талони.
Тод почув, як відчиняються дверцята комода і в склянку ллється рідина.
— Трохи «Дженерал моторз», трохи «Америкен телефоун енд телеґраф», сто п’ятдесят акцій «Ревіон». Усе це вибрав банкір. Дюфрейн його звали — я запам’ятав це прізвище, бо воно трохи суголосне з моїм. Та тільки дружину свою вбив — тут він був не такий мудрий, як у виборі перспективних акцій. Злочин, скоєний у стані афекту, хлопчику. Це зайвий раз доводить, що всі чоловіки — віслюки, які вміють читати.
56
Візенталь Симон (1908—2005) — австрійський письменник. Єврей, що пережив Голокост і після Другої світової війни прославився як мисливець за нацистами.
57
Айхман Адольф (1906—1962) — німецький офіцер, працівник гестапо, що безпосередньо відповідав за масове знищення євреїв. Був повішений в Ізраїлі за вироком суду.
58
ОДЕССА —