Під шелестіння своїх пантофель він повернувся в кімнату. У руках він тримав дві зелені склянки, схожі на ті, що їх роздають задурно на відкриттях бензозаправок. Наливаєш повний бак — отримуєш на дурняк. Різким рухом Дюссандер тицьнув склянку Тоду.
— Перші п’ять років я непогано жив на доходи від акцій, які організував мені цей Дюфрейн. Та потім продав свої акції «Даймонд метч», щоб купити цей будинок і маленький котедж неподалік від Біґ-Сур[59]. А потім інфляція. Рецесія. Я продав котедж, одну за одною збув акції, і вони дали фантастичні прибутки. Дуже шкодую тепер, що не прикупив більше. Але ж я думав, що добре захищений з інших боків. Акції були, як ви, американці, кажете, «авантюрою»… — Він цикнув беззубим ротом і клацнув пальцями.
Тоду стало нудно. Він прийшов сюди не для того, щоб слухати скигління Дюссандера про гроші чи шамотіння про акції. Шантажувати Дюссандера йому ніколи на думку не спадало. Гроші? Що він з ними робитиме? Йому давали кишенькові, він розвозив газети. Якби на тижні його фінансові потреби виросли й перевищили цю загальну суму, то завжди можна знайти людину, якій треба постригти газон.
Тод підніс молоко до губів, та потім завагався. І знову засяяла його усмішка… а в ній був захват. Він простягнув дармову склянку з бензозаправки Дюссандеру.
— Спочатку ви, — сказав хитро.
Дюссандер мовчки на нього витріщився, не розуміючи, а потім підкотив налиті кров’ю очі.
— Gruss Gott[60]! — Він узяв склянку, надпив двічі й віддав назад. — Не хапаю повітря. Не роздираю нігтями горло. Ніякого запаху гіркого мигдалю. Хлопче, це молоко. Молоко. З фермі «Деарилі». На картонній коробці усміхнена корова.
Якусь мить Тод сторожко на нього дивився, потім відпив маленький ковточок. Так, на смак молоко, точно, але пити вже чомусь розхотілося. Він поставив склянку. Дюссандер знизав плечима, узяв свій власний (у ньому плюскотіла чимала порція віскі) і зробив великий ковток. Поцмакав губами.
— Шнапс? — поцікавився Тод.
— Бурбон. «Прадавня доба». Дуже хороший. І дешевий.
Тод побарабанив пальцями по швах джинсів.
— Отже, — сказав Дюссандер, — якщо ти вирішив влізти у власну «авантюру», то маєш знати, що вибрав для цього акції, які нічого не варті.
— Га?
— Шантаж, — пояснив Дюссандер. — Хіба не так це називають у «Манніксі», і «Гаваях: п’ять-нуль», і «Барнабі Джонсі»[61]? Здирництво. Якщо в цьому…
Але Тод нестримно розсміявся — від душі залився хлоп’ячим сміхом. Похитав головою, спробував щось сказати, не зміг і далі сміявся.
— Ні. — Зненацька Дюссандер посірів і перелякався ще більше, ніж раніше, коли вони з Тодом почали бесіду. Він знову зробив великий ковток своєї випивки, скривився, і його пересмикнуло. — Я бачу, що це не… принаймні не вимагання грошей. Але, хоч ти й смієшся, я відчуваю, що здирництво буде інакшим. У чому річ? Навіщо ти прийшов і турбуєш стару людину? Нехай, як ти кажеш, колись я й був нацистом. Навіть у гестапо працював. Але тепер я старий і немічний, і щоб мій кишечник трохи поворухнувся, мені доводиться ставити свічку. То чого тобі треба?
Тод знову посерйознішав. І подивився на Дюссандера зі щирим чарівливим подивом.
— Мені? Я хочу послухати про все це. Просто послухати. Це все, чого я хочу. Правда.
— Послухати про все це? — луною відгукнувся Дюссандер. Вигляд у нього був цілковито спантеличений.
Тод нахилився вперед і сперся засмаглими ліктями на обтислі синіми джинсами коліна.
— Так. Про розстрільні команди. Газові камери. Печі. Про тих, хто мусив копати собі могили, а потім ставати на край, щоб тіло впало вниз. Про… — Кінчиком язика він змочив губи. — Про огляди. Експерименти. Про все. Усі гидючі подробиці.
Дюссандер дивився на нього широко розплющеними очима, і в його погляді прозирала здивована відстороненість — так ветеринар дивиться на кицьку, яка привела кілька двоголових котенят поспіль.
— Ти монстр, — тихо мовив він.
Тод зневажливо пирхнув.
— Якщо вірити книжкам, які я читав для реферату, то монстр у нас — ви, містере Дюссандер, а не я. Це ви спроваджували їх у печі, не я. Дві тисячі на день в Патині до вашого приходу, по три тисячі після, три з половиною тисячі до того, як прийшли росіяни й поклали цьому край. Гіммлер назвав вас експертом з ефективності й нагородив медаллю. І тепер ви звете мене монстром. От капець.
— Усе це гидка американська брехня, — уражено відказав Дюссандер. І гепнув склянкою об стіл, розляпавши бурбон на його поверхню і на руки. — Не я це все затіяв, і вирішувати було не мені. Мені давали накази та директиви, і я їх виконував.
59
Малонаселений район узбережжя центральної Каліфорнії, завдяки мальовничим краєвидам популярна місцина серед туристів.