Невже кілька нічних кошмарів — така вже велика ціна за це все?
Він розчавив недопалок, ліг на спину і якийсь час витріщався на стелю, а тоді спустив ноги на підлогу. Подумав, що вони з хлопцем — мерзенні й огидні, живляться один від одного… один одного пожирають. Якщо в нього самого іноді болів живіт від того темного, але жирного їдла, яке вони споживали по обіді в нього на кухні, то як було хлопцеві? Чи добре йому спалося? Мабуть, ні. Пізніше Дюссандер подумав, що хлопчик став якийсь блідий. І худіший, ніж тоді, коли вперше з’явився в його, Дюссандера, житті.
Перетнувши кімнату, він відчинив дверцята вбудованої шафи. Швидким рухом прогортав вішаки, сягнув рукою праворуч у темряву й витяг фальшиву уніформу. Шкурою стерв’ятника вона звисла в нього в руці. Він торкнувся її іншою рукою. Торкнувся… а потім ніжно погладив.
Минуло дуже багато часу, перш ніж він спустився з нею вниз і повільно вдягнув, застебнув на всі ґудзики й пасок (та фальшиву «змійку» ширіньки). І лише тоді глянув на себе в дзеркало.
Подивився й задоволено кивнув.
Потому повернувся в ліжко, ліг і знову закурив. А коли цигарка догоріла, йому знову схотілося спати. Він вимкнув лампу, не вірячи, що сон прийде так легко. Але через п’ять хвилин уже спав, і цього разу без жодних сновидінь.
8
Лютий 1975-го.
Після вечері Дік Боуден запропонував коньяк, якому Дюссандер потайки дав оцінку «поганючий». Але, звісно, нічим цього не виказав, широко всміхнувся й відважив щедрий комплімент. Хлопчику дружина Боудена подала шоколадно-молочний шейк. Усю вечерю малий сидів незвично тихо. Тривожився? Так. Хлопчик здавався дуже занепокоєним.
Діка й Моніку Боуденів Дюссандер зачарував із першої ж миті, як вони з хлопцем переступили поріг. Малий дуже перебільшив, коли розказував батькам про поганий зір містера Денкера (саме тому сердешному старому потрібен собака-поводир, із сарказмом подумав Дюссандер), бо це пояснювало, навіщо він так часто ходить до нього читати вголос. Дюссандер був дуже обережний, щоб не проколотися, і думав, що жодних обмовок не допустив.
Вбрався він у свій найкращий костюм. І попри вогкий вечір, артрит про себе майже не нагадував — лише зрідка пробігала больова хвилька. З якоїсь абсурдної причини малий хотів, щоби парасольку він залишив удома, але Дюссандер наполіг. У цілому він приємно і доволі цікаво провів вечір. Із гидким коньяком чи без нього, а на вечері його не запрошували вже дев’ять років.
Під час вечері вони обговорювали автомобільний завод в Ессені, відбудову повоєнної Німеччини (про це Боуден поставив декілька розумних запитань, і, здавалося, що відповіді Дюссандера справили на нього неабияке враження), а також німецьких письменників. Моніка Боуден поцікавилася, як так вийшло, що він приїхав в Америку вже в такому поважному віці, і Дюссандер, з відповідною маскою короткозорої скорботи на лиці, розказав про смерть уявної дружини. Моніка Боуден розтанула від співчуття.
Та тепер, попиваючи коньячне пійло, Дік Боуден сказав:
— Містере Денкер, якщо це занадто особисте, будь ласка, не відповідайте… але мене весь час гризе хробачок цікавості. А що ви робили під час війни?
Хлопчик ледь помітно напружився.
Усміхнувшись, Дюссандер простягнув руку й намацав сигарети. Бачив він їх добре, але то було так важливо — не проколотися бодай у найменшій дрібниці. Моніка вклала пачку йому в руку.
— Дякую, дорогенька. Вечеря була фантастична. Ви чудово куховарите. Моя дружина — і та так не вміла.
Моніка схвильовано йому подякувала. Тод зиркнув на неї з помітним роздратуванням.
— Нічого особистого в цьому запитанні нема. — Дюссандер підкурив сигарету й повернувся обличчям до Боудена. — Я був у запасі, починаючи із сорок третього й далі, як і всі чоловіки, здорові тілом, та застарі, щоб активно служити у війську. Та на той час на стіні вже проступили письмена для Третього рейху та божевільних, котрі його створили. А власне, для одного божевільного[69].
І з урочистим виглядом він задмухнув сірника.
— Коли хвиля повернулася проти Гітлера, я відчув величезне полегшення. Величезне. Авжеж, — тут він із невинним виглядом, як чоловік на чоловіка, позирнув на Боудена, — доводилося бути дуже обережним, щоб у жодному разі не виявити цих почуттів. Не висловити вголос.
69
Натяк на «мене, текел, фарес, упарсін» — за біблійним переказом, слова, що проявилися на стіні під час учти вавилонського царя Валтасара й віщували йому загибель і падіння Вавилону.