— Я собі уявляю, — з пошаною промовив Дік Боуден.
— Ні, — із серйозним виглядом провадив Дюссандер. — Тільки не вголос. Пам’ятаю, якось увечері ми з друзями вчотирьох чи вп’ятьох після роботи зайшли випити в місцевий Ratskeller[70]. То вже були часи, коли не те що шнапсу вдень зі свічкою не знайдеш, а навіть пива. Але того вечора нам пощастило — у барі було й те, і те. Ми знали один одного двадцять років. Один із нас, Ганс Гаслер, побіжно зауважив, що, можливо, фюреру дали невдалу пораду відкрити другий фронт проти росіян. Я сказав: «Гансе, Боже правий, думай, що кажеш!» Бідолаха Ганс увесь поблід і різко змінив тему. А через три дні зник. Відтоді я більше ніколи його не бачив. І, наскільки мені відомо, ніхто з тих, хто того вечора сидів за нашим столиком, теж.
— Який жах! — видихнула Моніка. — Ще коньяку, містере Денкер?
— Ні, спасибі, — усміхнувся він їй. — Моя дружина любила повторювати приказку своєї матері: «Не варто перебирати міру з досконалим».
Ледь помітна насупленість Тода стала трохи виразнішою.
— Думаєте, його відправили в один із тих таборів? — спитав Дік. — Вашого друга Геслера?
— Гаслера, — делікатно виправив його Дюссандер. І з кам’яним виразом обличчя прорік: — Багатьох відправляли. Ті табори… вони ще тисячу років будуть ганьбою німецького народу. Ось що насправді залишив нам у спадок Гітлер.
— Ой, не будьте такі суворі. — Боуден підкурив люльку й видихнув задушливу хмарку «Черрі бленду». — Я читав, що більша частина німецького народу не мала зеленого поняття про те, що відбувалося. Нарід, що жив у районі Аушвіца, думав, що то ковбасний завод.
— Фу, як жахливо. — Моніка скривила до чоловіка гримасу «та-годі-вже-про-це». А тоді з усмішкою повернулася лицем до Дюссандера. — Містере Денкер, я обожнюю запах тютюну з люльки. А ви?
— Так, мадам, я теж, — кинув Дюссандер, щойно опанувавши майже непогамовну потребу чхнути.
Зненацька Боуден потягнувся рукою через увесь стіл і плеснув сина по плечі. Тод аж підскочив.
— Синку, а ти щось весь вечір мовчиш. Тобі зле?
Тод просяяв особливою усмішкою, яка призначалася водночас батьку та Дюссандеру.
— Та все зі мною добре. Просто я вже чув більшу частину цих історій, ти забув?
— Тоде! — докірливо вигукнула Моніка. — Ти не дуже…
— Хлопчик просто каже правду, — заспокоїв її Дюссандер. — У цьому саме й полягає перевага хлопчиків над чоловіками, яким часто доводиться від цього відмовлятися. Чи не так, пане Боуден?
Реготнувши, Дік кивнув.
— Чи можу я ненадовго забрати у вас Тода, щоб провів мене додому? — спитав Дюссандер. — Хоча йому, напевно, треба уроки робити.
— Тод у нас дуже здібний учень, — відповіла Моніка. Але вимовила це майже на автоматі, дивлячись на Тода дивним поглядом. — Зазвичай самі «А» та «В» приносить. Щоправда, за останню чверть і «С» схопив, але обіцяв підтягти французьку, щоб у березневому табелі була краща оцінка. Правда, Тоде, дитинко?
Знову по-особливому всміхнувшись, Тод кивнув.
— Не треба вам іти пішки, — сказав Дік. — Я радо відвезу вас додому.
— Я ходжу, щоб подихати свіжим повітрям і розім’яти м’язи, — повідомив Дюссандер. — Справді, я наполягаю… хіба що Тод не схоче мене проводжати.
— Ой, ні, я хочу пройтися, — сказав Тод, і його батьки аж розквітли від радості.
Вони вже майже дійшли до рогу, за яким розташовувався будинок Дюссандера, коли Дюссандер нарешті порушив мовчанку. Сіялася дрібна мжичка, тож він розгорнув над ними свою парасолю. Однак артрит лежав тихо, дрімав. Чудасія.
— Ти як мій артрит.
— Що? — скинув головою Тод.
— Ні тобі, ні йому нема сьогодні ввечері що сказати. Що з твоїм язиком, хлопче? Проковтнув? Смачно було?
— Нічого, — пробурмотів Тод. Вони вже повернули на вулицю, де жив Дюссандер.
— Я спробую вгадати, — зі злостивими нотками в голосі промовив старий. — Коли ти прийшов мене забирати, то боявся, що я пробовкаюся… «випущу кота з мішка», як ви тут кажете. Та все ж ти був рішучо налаштований на цю вечерю, бо батьки все не вгавали, а відмовки в тебе скінчилися. А тепер ти спантеличений, бо все пройшло добре. Це так чи не так?
— Та яка різниця? — Тод сердито стенув плечима.
— А чого б то все пройшло погано? — вимогливо спитав Дюссандер. — Тебе ще й на світі не було, коли я навчився маскуватися. Мушу віддати тобі належне, ти добре тримаєш усе в таємниці. Цілком охоче віддаю тобі належне. Але ти бачив, яким я був сьогодні? Я їх зачарував. Зачарував!