— Кицю-кицю, — покликав Дюссандер. Кіт знов нашорошив вуха. Трохи підвівся, та потім пригадав собі, як колись давно його копнули ногою, чи, може, на згадку спав сірник, яким підсмалили вуса. І знову сів на задні лапи. Та невдовзі мав рушити вперед.
Він винайшов спосіб умилостивити свій кошмар. З одного боку то була просто уніформа СС… але з іншого — вона дарувала більшу силу. Дюссандер був дуже задоволений собою, шкодував тільки, що раніше до цього не додумався. Напевно, він мав подякувати хлопцеві за те, що той показав йому цей новий метод самозаспокоєння, показав, що ключ до кошмарів минулого — не в запереченні, а в спогляданні, ба навіть у чомусь на кшталт дружніх обіймів. Справді, до несподіваної появи хлопця, що спіткала його минулого літа, він довго не бачив кошмарів. Але тепер стало зрозуміло, що він по-боягузницькому примирився з минулим. Йому довелося відмовитися від частки себе. А тепер він її собі повернув.
— Кицю-кицю, — покликав Дюссандер, і його обличчя розпливлося в усмішці: добрій, заспокійливій усмішці, властивій старим людям, що сяк-так продерлися жорсткими путівцями життя до безпечної гавані й прийшли більш-менш неушкодженими, та ще й трохи мудрості набули.
Обдертюх трохи піднявся на задніх лапах, лише мить повагався, потім ще одну, а тоді з гнучкою грацією подріботів через решту заднього двора. Вибрався нагору східцями, нагородив Дюссандера фінальним недовірливим поглядом, прищуливши погризені та вкриті струпами вуха, і почав хлебтати молоко.
— Добре молочко, — промовив Дюссандер, надягаючи гумові рукавички «плейтекс», що весь цей час лежали в нього на колінах. — Добре молочко для хорошої киці. — Ці рукавички він купив у супермаркеті. Стояв із ними в касу експрес-обслуговування, і старші жінки поглядали на нього схвально, ба навіть оцінюючи. Рукавички рекламували на ТБ. Вони були з манжетами. Вони були такі еластичні, що в такій рукавичці можна підняти з підлоги монетку.
Одним зеленим пальцем він погладив кота по спині й заспокійливо до нього заговорив. Під ці пестощі кіт аж спину вигнув.
І коли вже майже показалося дно миски, він кота схопив.
Тварину в руках, що міцно стискали її тіло, наче вдарило електричним струмом: вона заборсалася, засіпалась, цілячись кігтями в гуму. Гнучке тіло напиналося стрілою, силуючись вирватися. І Дюссандер не мав жодного сумніву: якби зуби чи пазурі кота встромилися йому в руку, той вийшов би переможцем. То був боєць старого гарту. «Боєць бійця зразу пізнає», — посміхаючись, подумав Дюссандер.
Болісна посмішка так і застигла на його обличчі, коли, обачливо несучи кота у витягнутих руках, Дюссандер штовхнув задні двері ногою і зайшов у кухню. Кіт верещав, і звивався, і силкувався подерти гумові рукавиці. Здичавіла трикутнувата голова блискавкою майнула вниз і вчепилася зубами в зелений палець.
— Погана киця, — докірливо мовив Дюссандер.
Дверцята духовки стояли відчинені. Дюссандер жбурнув кота всередину. Із розривним лясканням пазурі вийшли з гуми рукавичок. Коліном Дюссандер пристукнув дверцята, хоч це й спричинило болісний спалах артриту. Та все ж він посміхався. Важко дихаючи, мало не хапаючи ротом повітря, на мить він сперся на духовку, опустивши голову. Духовка була газова. Користувався він нею зрідка: готував рекламовані по ТБ вечері з напівфабрикатів. А тепер ще смажив бродячих котів.
До його вух крізь газові пальники долинали ледь чутні звуки: кіт дряпав дверцята, нявкав, благав випустити.
Дюссандер повернув ручку на п’ятсот градусів[72]. Засичав газ, і з відчутним клацанням п’єзопідпал печі відправив вогонь по двох рядах пальників. Кіт перестав нявкати й закричав. Він кричав… так… майже як юний хлопець. Юний хлопець, охоплений страшним болем. Від цієї думки посмішка Дюссандера розійшлася ще ширше. Серце закалатало в грудях. Кіт вихором закрутився по духовці, із пронизливим вереском дряпаючи стінки. А невдовзі з духовки в кухню просочився гарячий запах смаленої шерсті.