Але от біда — йому самому дуже важко було пригадувати, яким він сам був у тринадцять років. Мабуть, давалося взнаки зростання в п’ятдесяті. А також те, що в хоробрий новий світ шістдесятих він увійшов із причепом у вигляді прізвиська Губошльоп.
Тож тепер, коли дід Тода Боудена зайшов до нього в кабінет, упевнено пристукнувши за собою двері з матовим склом, Ґумка Ед підвівся, шанобливо, проте обережно — з-за столу не вийшов привітати старого. Пам’ятав, що на ногах у нього кеди. Часом старі люди не доганяли того, що кеди — засіб психологічної допомоги дітям, у яких виникло тертя з вчителями. Тобто стара гвардія не сприймала психологів-консультантів у кедах.
«А дідок нівроку собі», — подумав Ґумка Ед. Сиве волосся, охайно зачесане назад. Костюм-трійка без найменшої плямки. Бездоганний вузол на краватці голубино-сірого кольору. У лівій руці дідок тримав згорнуту чорну парасольку (надворі ще з вихідних сіялася мряка), досить-таки по-військовому тримав. Кілька років тому Ґумка Ед із дружиною підсів на Дороті Сеєрз, вони перечитали все написане цією високошановною дамою, до чого тільки могли дотягтися їхні руки. Тож тієї миті йому спало на думку, що перед ним — викапаний плід її фантазії, лорд Пітер Вімзі, що наче зійшов зі сторінок роману[77]. То був Вімзі в сімдесят п’ять, через багато років після того, як Мисливець і Гаррієт Вейн вийшли в тираж. Подумки він зробив зарубку «вдома розказати про це Сондрі».
— Містере Боуден, вітаю, — шанобливо промовив він і простягнув руку.
— Приємно. — Боуден її потис. Ґумка Ед відповів обережно, стараючись не тиснути твердо й безкомпромісно, як завжди це робив із батьками дітей. Стариган так полохливо прибрав руку, що Ед зробив висновок — у нього артрит.
— Приємно, містере Френч, — повторив Боуден і сів на стілець, дбайливо підсмикнувши холоші штанів. Поставив парасольку між коліньми й сперся на неї. Тепер він нагадував пристаркуватого, одомашненого й урбанізованого стерв’ятника, що прилетів та вмостився на сідалі в кабінеті Ґумки Еда Френча. А в нього ледь помітний акцент, подумав Губка Ед, але то не здавлені нотки британського вищого класу, з якими міг би розмовляти Вімзі. У тому голосі вчувалося щось більше, щось європейське. Хай там як, а зовнішня подібність із Тодом вражала. Особливо ніс та очі.
— Я радий, що ви завітали, — сказав йому Ґумка Ед, примощуючись на стільці, — хоча в таких випадках батько чи мати учня…
То, звісно, був початковий гамбіт. За майже десять років психологічного консультування він пересвідчився, що, коли до нього замість батьків приходять тітка, дядько чи дідусь або бабуся, то вдома справи кепські — і це незмінно виявлялося коренем усіх проблем. Ґумка Ед відітхнув із полегкістю. Проблеми вдома — це погано, але для хлопця з таким розумом, як у Тода, трип від важкої наркоти — набагато, набагато гірше.
— Так, звичайно, — відповів йому Боуден. Вираз обличчя в нього був скорботний і сердитий водночас. — Син і невістка попросили мене піти до вас та погомоніти про цю прикру справу, містере Френч. Тод — хороший хлопчина, повірте мені. Проблеми з оцінками — це тимчасово.
— Ми всі на це сподіваємося, містере Боуден. Прошу, куріть, якщо бажаєте, не соромтеся. На території школи це заборонено, але я нікому не скажу.
— Дякую вам.
Із внутрішньої кишені піджака містер Боуден витяг пом’яту пачку «кемела», вклав до рота одну з останніх покривлених зигзагом сигарет, намацав сірника, чиркнув ним об підбор свого чорного черевика й підкурив. Після першої затяжки зайшовся вологим старечим кашлем, струсонув сірником у повітрі й кинув почорнілий недогарок у попільничку, яку підсунув йому Ґумка Ед. За цим ритуалом, майже так само формальним, як і черевики старого, психолог спостерігав з непідробним зачудуванням.
— З чого ж почати? — спитав Боуден і кинув на Ґумку Еда сповнений душевного болю погляд крізь сиві пасма диму.
— Що ж, — лагідно промовив Ґумка Ед, — уже те одне, що ви прийшли сюди замість Тодових батьків, багато про що мені говорить.
77
Сеєрз Дороті Лі (1893—1957) — англійська письменниця, філолог, драматург і перекладач. Здобула славу завдяки своїм детективним романам. Пітер Вімзі та Гаррієт Вейн — головні герої романів.