Він підвівся, а разом із ним встав і Боуден. Вони знову поручкалися. Ґумка Ед потис простягнуту руку дуже обачно, пам’ятаючи, що в старого артрит.
— Але якщо говорити з усією прямотою, то мушу вам сказати, що вкрай мало учнів здатні вибратися з вісімнадцятитижневого піке за якихось п’ять тижнів навчання. Їм потрібно надолужувати величезний обсяг згаяного. Величезний. Підозрюю, що доведеться вам, містере Боуден, виконати свої гарантійні зобов’язання.
І знову Боуден усміхнувся, тією ледь помітною усмішкою, що занепокоїла Ґумку Еда.
— Ви так думаєте? — от і все, що сказав він.
Протягом усієї тієї розмови щось не давало Гумці Еду спокою. І тільки під час обіду в кафетерії, більш ніж за годину по тому, як «Лорд Пітер» пішов, знову охайно затиснувши парасольку під пахвою, психолог зміг для себе сформулювати, що ж то було.
Вони з Тодовим дідом розмовляли щонайменше чверть години, може, навіть усі двадцять хвилин, але жодного разу, як здалося Едові, той не назвав свого онука на ім’я.
Задихаючись, Тод прокрутив педалі до кінця дюссандерівської доріжки й припаркував велик на відкидній ніжці. Уроки скінчилися чверть години тому. Одним стрибком подолавши східці ґанку, він скористався власним ключем і припустив коридором до залитої сонцем кухні. На обличчі в нього вимальовувався сповнений надії краєвид — крізь чорні хмари проривалося сонячне сяйво. Якусь мить стояв у дверях кухні, відчуваючи, як стислися голосові зв’язки й живіт, і спостерігав, як Дюссандер гойдається в кріслі, тримаючи на колінах повну склянку бурбону. Старий досі був при параді, хоч краватку ослабив і відтягнув на два дюйми вниз, а верхній ґудзик сорочки розстебнув. На Тода він дивився порожнім поглядом ящіркових очиць із-під напівстулених повік.
— Ну? — тільки й зумів видушити з себе хлопець.
Дюссандер відповів не одразу, вирішив помучити його ще кілька секунд — і ці кілька секунд розтяглися для Тода на десять років. А тоді підкреслено повільно поставив склянку на стіл коло пляшки «Прадавньої доби» й сказав:
— Той довбак усьому повірив.
Тод полегшено з присвистом видихнув повітря із заціпенілих легень.
Та не встиг він знову вдихнути, як Дюссандер додав:
— Він хоче, щоб твої нещасні проблемні батьки відвідували сеанси сімейної терапії в його друга з центру. Дуже на цьому наполягав.
— Господи! І ви… що ви… як ви це розрулили?
— Я дуже швидко міркував, — відповів Дюссандер. — Як у тієї дівчинки з оповідання Сакі[78], уміння швидко плести небилиці — одна з моїх переваг. Я пообіцяв йому, що твої батьки підуть на ці сеанси, якщо ти отримаєш одну провальну картку, коли їх видаватимуть у перший тиждень травня.
Уся кров відринула від Тодового обличчя.
— Що-що ви зробили?! — замалим не завищав він. — Відколи почали виставляти оцінки, я вже завалив два тести з алгебри й один з історії! — Він зайшов у кухню. Бліде обличчя вже блищало від поту, що проступив на шкірі. — Сьогодні було письмове опитування з французької, його я теж провалив… точно знаю. Бо міг думати лише про того триклятого Ґумку Еда й про те, чи ви дасте з ним раду. І ви дали, — з гіркотою в голосі закінчив він. — Не отримати жодної провальної картки? Та в мене їх буде п’ять чи шість.
— Це максимум, що я міг зробити в тій ситуації, щоб не збурювати підозр, — сказав Дюссандер. — Той Френч, хоч він і йолоп, виконує свою роботу. А ти тепер виконай свою.
— І що це означає? — Спотворене обличчя Тода віщувало грозу, у голосі бриніла лють.
— Ти вчитимешся. Наступні чотири тижні ти вчитимешся більше, ніж будь-коли раніше в житті. Більше того — у понеділок ти обійдеш усіх своїх учителів і попросиш у них вибачення за те, що так занедбав навчання. Ти…
— Це неможливо, — сказав Тод. — Чуваче, ти не січеш. Це неможливо. Із природничих наук та історії я відстаю мінімум на п’ять тижнів. А з алгебри — то й на всі десять.
— Байдуже, — сказав Дюссандер. І налив собі ще бурбону.
— Розумником себе вважаєш? — прокричав йому Тод. — Ну то я твоїх наказів не виконуватиму. Ті часи, коли ти давав накази, у далекому минулому. Вкурив? — І враз він понизив голос. — Найбільш небезпечна для життя штука, яка в тебе є в кухні, — це липка стрічка від мух фірми «Шел». Ти просто старий каліч, який пердить гнилими яйцями, коли схаває тако. Готовий закластися, що ти і в ліжко дзюриш.
— А тепер послухай мене, шмаркатий, — тихо промовив Дюссандер.