— «Золотий вік»… це як у мене зараз? — І містер Денкер розсміявся. А Дейва на мить (які дурниці) пробрав поза шкірою мороз.
— Е-е… напевно, так, сер.
— Дуже розумно.
— Так, ми теж так вважаємо. У зоомагазині такий собака коштував би сто двадцять п’ять доларів. Але люди частіше йдуть у крамниці, ніж сюди. Платять за папірці, звісно, а не за собаку. — Дейв несхвально похитав головою. — Якби вони тільки знали, скільки хороших тварин щороку викидають на вулицю.
— Але якщо протягом шістдесяти днів ви не можете знайти їм домівку, то вбиваєте їх?
— Так, присипляємо.
— Приси…? Вибачте, моя англійська…
— Така постанова мерії, — сказав Дейв. — Не можна, щоб вулицями бігали зграї бездомних собак.
— Ви їх пристрілюєте.
— Ні, пускаємо газ. Це дуже гуманно. Вони нічого не відчувають.
— Так, — кивнув містер Денкер. — Безперечно.
На «Вступі до алгебри» Тод сидів на четвертій парті в другому ряду. Сидів і намагався зберігати незворушний вираз обличчя, поки містер Сторман роздавав перевірені екзаменаційні роботи. Але погризені пальці знову встромлялися в долоні, і все тіло спливало повільним ядучим потом.
«Не надто сподівайся. Не будь таким кінченим кретином. Ти не склав, просто не міг скласти. Ти знаєш, що не склав».
А втім, йому ніяк не вдавалося притлумити ту дурнячу надію. Уперше за багато тижнів тест із алгебри не здавався для нього таким, наче був написаний китайськими ієрогліфами. Він не сумнівався, що зі своєю нервозністю (нервозністю? та називай речі своїми іменами: у стані відвертого жаху) написав погано, але можливо… ну, якби вчителем був хтось інший, не Сторман, у якого замість серця — висячий замок…
«АНУ ПЕРЕСТАНЬ! — скомандував він собі, і на якусь мить, холодну страшнючу мить, йому здалося, що ці два слова він викрикнув у класі вголос. — Ти провалився, ти добре це знаєш, і ніщо у світі цього не змінить».
Сторман беземоційно вручив йому контрольну й покрокував далі. Тод поклав її лицем донизу на порізьблену ініціалами парту. Спочатку йому здавалося, що йому забракне сили волі бодай перевернути роботу й дізнатись оцінку. Та зрештою перегорнув, так рвучко, конвульсивно, що аж розірвав тестовий аркуш. Поки дивився, язик прилип йому до піднебіння, а серце наче на хвильку стало.
Угорі аркуша кружальцем було обведено цифру 83. Під нею стояла буквена оцінка — «С з плюсом». Під літерою вчитель зробив коротку приписку: «Уже набагато краще! Здається, мені відлягло вдвічі сильніше, ніж тобі. Проведи роботу над помилками. Щонайменше три з них арифметичні, а не змістові».
Зупинене серце знову пішло, помчало з потрійною швидкістю. На Тода накотила полегкість — але та хвиля була не прохолодна, а гаряча: яке складне й дивне відчуття. Він заплющив очі, не чуючи, як дзижчать над своїми результатами однокласники, починаючи боротьбу (підсумок якої всі знали наперед) за додатковий бал у тому чи тому пункті завдань. За стінками очей Тод бачив червоність. Вона пульсувала, мов потік крові, у такт із його серцем. Тієї миті він ненавидів Дюссандера сильніше, ніж доти за весь час. Руки міцно стислися в кулаки, і він відчайдушно мріяв, мріяв, мріяв, щоб у них опинилася худа курчача шийка Дюссандера.
Дік і Моніка Боудени спали на однакових ліжках, розділених столиком, на якому стояла прегарна імітація лампи «Тиффані». Їхня спальня була обшита панелями зі справжнього червоного дерева, уздовж стін тяглися затишні ряди книжок. На протилежному боці кімнати, між двома підставками для книг зі слонової кістки (у вигляді дорослих слонів, що стали на задні лапи), примостився круглий телевізор «Соні». Дік у навушниках дивився Джонні Карсона[79], а Моніка читала свіжий роман Майкла Крайтона[80], щойно того дня присланий із книжкового клубу.
— Діку. — Вона поклала в Крайтона закладку (НА ЦЬОМУ МІСЦІ Я ЗАСИНАЮ — було написано на ній) і згорнула книжку.
У телевізорі Бадді Гекет щойно всіх розсмішив. Дік теж усміхнувся.
— Діку, — голосніше покликала Моніка.
Він вийняв «краплі» з вух.
— Що?
— Як думаєш, із Тодом усе гаразд?
Насупивши чоло, він уважно подивився на неї, а тоді ледь помітно похитав головою. «Je ne comprends pas, cherie»[81]. Жартики з його кульгавою на обидві ноги французькою обоє розуміли без слів. Дік і Моніка познайомилися в коледжі, коли йому загрожував незалік за обов’язковий мовний курс. Батько надіслав йому зайві двісті доларів, щоб найняв собі репетитора. Моніку Дероу він обрав навмання, тицьнувши пальцем в оголошення на дошці біля корпусу. До Різдва вона вже носила його значок[82]… і він спромігся на задовільну оцінку з французької.
79
Карсон Джон Вільям (1925—2005) — американський журналіст, телеведучий і режисер, найбільшу популярність здобув як багаторічний ведучий телепрограми «Сьогодні ввечері» на каналі Ен-бі-сі.
82
Давня університетська традиція в США, коли студент (найчастіше братчик або член подібної до братства організації) дає дівчині свій значок на знак того, що вони зустрічаються. У деяких колах це дорівнювало заручинам.