— Ну… він схуд.
— Так, трохи щуплуватий він у нас. — Дік поклав навушники від телевізора собі на коліна, де вони й далі тихенько попискували. — Моніко, але ж він росте.
— Так швидко? — із неспокоєм у голосі спитала вона.
Дік розсміявся.
— Так швидко. Я підлітком вимахав на цілих сім дюймів. У дванадцять ще була креветка п’ять і шість заввишки, а стала красивезна гора м’язів шість футів один дюйм[83] на зріст, яку ти бачиш перед собою сьогодні. Мама казала, що в чотирнадцять було чути, як я росту вночі.
— Добре, що ти не весь аж так сильно виріс.
— Не розмір головне, а як ним користуєшся.
— А зараз трохи покористуватися не хочеш?
— Бачу, наше дівчисько стає зухвалим, — сказав Дік Боуден і пожбурив навушники через кімнату.
Потому, коли він уже поринав у сон:
— Діку, йому ще й погані сни сняться.
— Кошмари? — промимрив він.
— Кошмари. Я, коли виходила вночі в туалет, двічі-тричі чула, як він стогне уві сні. Але будити не хотіла. Може, це по-дурному, але моя бабуся колись казала, що коли людину розбудити посеред кошмару, вона може збожеволіти.
— Та бабуся, що пшечкою була?
— Пшечкою, так, пшечкою. Скажи ще, жидівкою. От молодець.
— Ти зрозуміла, що я мав на увазі. А чому нагорі унітазом не користуєшся? — Дік ставив його власноруч два роки тому.
— Ти ж знаєш, що злив завжди тебе будить.
— То не зливай.
— Діку, це брудно.
Він зітхнув.
— Іноді, коли я заходила, він пітнів. І простирадла були вологі.
Дік широко всміхнувся в темряві.
— Ще б пак.
— І що це озна… ох. — Моніка злегка ляснула його долонею. — Це теж брудно. До того ж, йому лише тринадцять.
— Наступного місяця чотирнадцять буде. Він уже не такий маленький. Понад свої літа розвинений — можливо. Але не такий маленький.
— А тобі скільки років було?
— Чотирнадцять чи п’ятнадцять. Я вже точно не пам’ятаю. Але пам’ятаю, що прокинувся й подумав, що помер і потрапив у рай.
— Але ти був старший, ніж Тод.
— Усе це тепер стається раніше. Може, молоко винне… чи фторид. Ти знала, що в усіх дівчачих туалетах школи, яку ми будували торік у Джексоні, поставили автомати з прокладками? І це п’яті-восьмі класи. Нині пересічному шестикласнику лише десять років. Скільки тобі було років, коли в тебе почалося?
— Не пригадую, — відказала вона. — Знаю тільки, що звуки, які видає Тод уві сні, не такі… наче він помер і потрапив у рай.
— А ти в нього про них питала?
— Один раз. Тижнів шість тому. Тебе не було, ти грав у гольф із тим жахливим Ерні Джейкобзом.
— Той жахливий Ерні Джейкобз уже в сімдесят сьомому зробить мене повноцінним партнером, якщо доти його не затрахає до смерті та його жовтошкіра жердина-секретарка. До того ж, за гольф завжди платить він. І що сказав Тод?
— Що він нічого не пам’ятає. Але його обличчя… якось спохмурніло. Мені здається, він каже неправду.
— Моніко, я не все пам’ятаю з днів своєї милої давно минулої молодості, але одне пригадую точно — «мокрі» сни не завжди приємні. Власне, вони можуть бути й відверто неприємними.
— І як таке можливо?
— Провина. Почуття провини в усіх іпостасях. Її хвіст аж із дитинячого віку тягнеться, коли йому дуже чітко пояснили, що мочитися в ліжечко не можна. Потім ще цей секс. Хтозна, що спричиняє «мокрий» сон? Випадково потерся об жінку в автобусі? У читальній залі ненароком зазирнув дівчинці під спідничку? Не знаю. Єдине, що добре пам’ятаю, — як стрибнув із вишки в басейні Асоціації молодих християн і загубив плавки, коли вдарився об воду.
— І ти від цього кінчив? — захихотіла вона.
— Ага. Тому, якщо малий не хоче обговорювати з тобою проблеми, з якими зіткнувся його пуцачок, не напосідай.
— Холера, ми ж зробили все, що могли, аби він виріс без усього цього непотребу у вигляді почуття провини.
— А від цього не втечеш. Він приносить його зі школи, як застуду у першому класі підхоплював. Від друзів або від того, як учителі змальовують певні теми. Від мого батька теж міг набратися, легко. «Тоде, не чіпай його вночі, бо на долонях у тебе виросте волосся, сам ти осліпнеш, почнеш втрачати пам’ять, а потім твій краник почорніє, згниє і відвалиться. Будь обережний, Тоде».