За чверть години навчальний тиждень скінчився. З опущеною головою, тримаючи руки глибоко в кишенях, а підручники — на згині правого ліктя, не помічаючи інших учнів, які радісно бігали й волали довкола, Тод повільно обійшов будівлю й побрів до велостійок. Він вкинув книжки в кошик велосипеда, розблокував «швін» і поїхав. У бік дюссандерівського будинку.
«Сьогодні, — подумав він. — Сьогодні твій день, стариганю».
— Отож, — мовив Дюссандер, наливаючи собі в склянку бурбону, коли Тод зайшов у кухню, — підсудний виходить із зали суду. Який вирок ухвалили вони, арештанте? — Вбраний він був у халат і волохаті вовняні гольфи, що доходили до середини литки. «У таких шкарпетках, — подумав Тод, — і посковзнутися недовго». Він зиркнув на пляшку «Прадавньої доби», над якою саме трудився Дюссандер. Трунку в ній залишалося на три пальці.
— Жодних «D», «F» і провальних карток, — відповів Тод. — У червні доведеться дещо перескласти, щоб підтягти оцінки, але, мабуть, лише посередні. Я в цій чверті самі «А» та «B» додому принесу, якщо й далі так учитимуся.
— О, ти вчитимешся, ще б пак, — кивнув Дюссандер. — Ми про це потурбуємося. — Він вихилив і хлюпнув собі ще бурбону. — Це треба відсвяткувати. — У нього заплутувався язик, зовсім трохи, ледь помітно, але Тод знав, що старий ушльопок нажерся по самі зіниці. Так, сьогодні. Це треба зробити сьогодні.
Але він зберігав спокій.
— У сраку себе поцілуй, так і відсвяткуєш, — порадив він Дюссандеру.
— На жаль, посильний із белугою та трюфелями десь затримується, — сказав той, пустивши ремарку повз вуха. — На помічників нині важко покладатися. Як щодо крекерів «ритц» і сиру «велвіта», поки чекаємо?
— Гаразд, — погодився Тод. — Мені фіолетово.
Дюссандер підвівся (коліном гепнувшись об стіл і скривившись од болю) та пішов через кухню до холодильника. Витяг плавлений сир, із шухляди дістав ножа, а з шафки — тарілку. Із хлібниці з’явилася коробка крекерів «ритц».
— Усе печиво дбайливо наколоте пруською кислотою[85], — розставляючи сир і крекери на столі, повідомив він Тоду. І розплився в усмішці, яка показала, що сьогодні він не завдав собі клопоту вставити зуби. Попри це Тод усміхнувся у відповідь. — Ти сьогодні незвично тихий! — вигукнув старий німець. — Я думав, ти перевертом по коридору поскачеш. — Вилив рештки бурбону в склянку, відсьорбнув, поцмакав губами.
— Я досі прибитий. — Тод вгризся зубами в крекер. Він уже давно перестав відмовлятися від їжі, яку пропонував Дюссандер. Той вважав, що в котрогось із Тодових друзів лежить його лист. А жодного листа, звісно, і не було. Друзів він мав, але аж настільки їм не довіряв. Дюссандер, напевно, уже давно це розкумекав, але Тод розумів, що він не наважується перевірити свій здогад у такий екстремальний спосіб, як убивство.
— Про що поговоримо нині? — спитав Дюссандер, вливаючи в себе останні краплі. — Дам тобі вихідний від науки. Як тобі? А? А? — Коли він пив, акцент посилювався. Цей акцент Тод потроху привчився ненавидіти. Та тепер його зовсім не турбував акцент. Його ніщо не турбувало. Він був спокійний, немов удав. Подивився на свої руки, ті руки, що мали штовхнути, і не побачив у них нічого незвичного. Такі, як завжди. Вони не тремтіли. Вони були спокійні.
— Мені байдуже. Про що хочеш.
— Розказати тобі, яке мило ми варили? Про наші досліди з примусовою гомосексуальністю? Чи, може, ти хотів би почути про те, як я драпав з Берліна потому, як, дурний був, туди повернувся? Мало не попався, скажу я тобі. — Жестами він показав, як перерізає собі горло, і засміявся.
— Про що завгодно, — сказав Тод. — Серйозно. — Він спостерігав, як Дюссандер інспектує порожню пляшку, а потім встає, тримаючи її в руці. Підходить до смітника й викидає.
— Ні, про це не буду сьогодні. Ти щось не в гуморі. — Якусь мить він замислено постояв біля смітника, а потім попрямував через кухню до дверей підвалу. Вовняні шкарпетки шерхали по горбкуватому лінолеуму. — Думаю, сьогодні розкажу я тобі історію про старого, який боявся.
85
Інша назва синильної кислоти, дуже отруйної безбарвної леткої рідини з запахом гіркого мигдалю; ціанистий водень.