Дюссандер прочинив двері в підвал. Стояв, повернувшись спиною до столу. Тод нечутно підвівся.
— Він боявся, — вів далі Дюссандер, — одного юного хлопця, який у певному збоченому розумінні став йому другом. Розумного хлопця. Мати називала свого сина «здібним учнем», і старий уже пересвідчився, що він таки здібний… однак його матері йшлося про інше.
Дюссандер намацав на стіні допотопний електричний вимикач, намагаючись увімкнути світло своїми скоцюрбленими неслухняними пальцями. Тод ішов (майже ковзав) по лінолеуму, уникаючи тих місць, де він рипів-скрипів. Цю кухню він знав як свою власну. А може, навіть краще.
— Попервах той хлопчик не був старому другом, — пожалівся Дюссандер. Він нарешті спромігся повернути вимикач. А потім з обережністю бувалого в бувальцях ветерана спустився на одну сходинку вниз. — Попервах той хлопчик був старому осоружний. Та потім, мало-помалу, він став… тішитися його товариством, хоча сильний елемент осоружності зберігався. — Він уже дивився на полицю, та досі тримався за поруччя. Зберігаючи спокій (ні, тепер уже ним опанував холод), Тод став позаду нього й прикинув, які в нього шанси одним сильним поштовхом змусити Дюссандера відпустити поруччя. І вирішив почекати, доки той нахилиться вперед.
— Утіху старому частково давало відчуття рівності, — замислено вів далі Дюссандер. — Ти розумієш, хлопчик і старий обидва тримали один одного в лабетах. Кожен із них знав щось таке, що інший волів би зберегти в таємниці. А потім… ох, потім старому стало очевидно, що все змінюється. Так. Він втрачає хватку — повністю чи частково, залежно від ступеня відчаю хлопчика, а ще від того, наскільки він розумний. І от однієї довгої безсонної ночі сяйнула старому думка, що було б корисно посилити хватку. Задля власної ж безпеки.
Дюссандер відпустив поруччя й нахилився вперед над крутими сходами підвалу, але Тод залишився нерухомим. Холод, що проймав до кісток, уже витоплювався з нього, а на зміну до щік прилинув рожевий потік злості та зніяковіння. І коли Дюссандер ухопив нову пляшку, Тод злостиво подумав, що в стариганя найсмердючіший підвал у цьому місті, хай навіть зі змащеною олією підлогою. Знизу штиняло так, наче там щось здохло.
— Отож, старий одразу ж виліз із ліжка. Що важить сон для старої людини? Дуже мало. Він сів за свій маленький письмовий стіл, думаючи, як хитромудро він вплутав хлопця у злочини, які той мечем тримав у нього ж над головою. Він сидів і думав про те, як важко працював хлопець, як несамовито вчився, щоб знову заробити пристойні оцінки. І як, коли вони знову стануть пристойними, старий йому вже не буде потрібен живим. А якщо старий сконає, хлопець стане вільним.
Він розвернувся, тримаючи пляшку «Прадавньої доби» за шийку.
— Я чув тебе, — мало не лагідно промовив він. — Із тої самої миті, як ти відштовхнув стілець і підвівся. Ти, хлопче, рухаєшся не так тихо, як думаєш. Поки що, принаймні.
Тод мовчав.
— Отож! — вигукнув Дюссандер, ступаючи знову в кухню й щільно причиняючи за собою двері підвалу. — Старий усе виклав на папері, nicht wahr! Записав усе, від першого до останнього слова. А коли нарешті скінчив, за вікнами вже народжувався світанок, а рука знемагала від артриту, verdammt[86] артриту, але вперше за багато тижнів він почувався добре. У безпеці. Він повернувся в ліжко і проспав до обіду. Якби поспав ще трохи довше, то проґавив би свій улюблений серіал — «Головна лікарня».
Дюссандер уже опустився в крісло-гойдалку. Сів, витяг потертого складаного ножика з жовтою ручкою зі слонової кості та заходився старанно відколупувати печатку, що вкривала шийку пляшки з бурбоном.
— Наступного дня старий вбрався у свій найліпший костюм і пішов у банк, де тримав свої невеличкі рахунки — чековий та депозитний. Там потеревенив із банківським службовцем, який зумів дати на всі запитання старого цілком задовільні відповіді. Старий орендував банківську скриньку. Службовець пояснив йому, що ключ буде в господаря і в банку. Щоб відчинити цю скриньку, знадобляться обидва ключі. І ніхто, крім старого, не зможе скористатися його ключем без підписаного й нотаріально завіреного дозволу власника. З одним винятком.
Дюссандер беззубо посміхнувся в біле, нерухоме обличчя Тода Боудена.
— Цей виняток зроблять у випадку смерті тримача скриньки, — сказав він. Не зводячи погляду з Тода, він посміхався. Поклав складаного ножа в кишеню халата, відкрутив ковпачок пляшки з бурбоном і хлюпнув собі в склянку нову порцію.