— І що тоді буде? — хрипко спитав Тодд.
— А тоді скриньку відкриють у присутності банківського службовця та представника податкової служби. Проведуть інвентаризацію вмісту. У цьому випадку знайдуть лише один документ на дванадцяти сторінках. Оподаткуванню не підлягає… але надзвичайно цікавий.
Тодові пальці поповзли назустріч один одному й щільно зімкнулися.
— Ти не можеш такого зробити, — приголомшеним, недовірливим тоном промовив він. То був тон людини, що спостерігає, як інша людина ходить по стелі. — Ти не можеш… не можеш такого зробити.
— Хлопчику мій, — лагідно сказав Дюссандер. — Я вже зробив.
— Але… я… ти… — Раптом звук його голосу переріс в агонізуюче виття. — Ти ж пеньок трухлявий! Ти що, не доганяєш, що з тебе порох уже сиплеться? Ти вмерти можеш! Будь-якої миті ласти склеїш!
Дюссандер підвівся. Підійшов до кухонної шафки й витяг із неї маленьку склянку. Колись у ній було желе. Довкола вінець танцювали мультяшні герої. Тод упізнав їх усіх — Фред і Вілма Флінстоуни, Барні та Бетті Рабл, Пеблз і Бам-Бам. З ними він виріс. Спостерігав, як Дюссандер мало не урочисто протирає склянку з-під желе кухонним рушником. Дивився, як Дюссандер ставить її перед ним. Споглядав, як Дюссандер наливає туди на палець бурбону.
— А це навіщо? — пробуркотів Тод. — Бухло для таких дешевих забулдиг, як ти.
— Підніми склянку, хлопче. Це особлива нагода. Сьогодні ти питимеш.
Тод зміряв його довгим поглядом, але склянку все-таки взяв. Дюссандер вишукано цокнувся з ним своєю дешевою склянкою.
— Я, хлопче, скажу тост. За довге життя! За довге життя для нас обох! Prosit[87]! — Одним махом він вихилив бурбон і розреготався. Він гойдався в кріслі вперед-назад, його ноги в гольфах стукалися об лінолеум, і Тод подумав, що ніколи ще Дюссандер не був таким схожим на стерв’ятника, стерв’ятника в халаті, бридезну тварюку — пожирача тухлятини.
— Ненавиджу тебе, — прошепотів він. І Дюссандер вдавився власним сміхом. Обличчя набрало темно-цегляної барви, а звук був такий, наче він кашляв, сміявся і захлинався, і все це одночасно. Перелякавшись не на жарт, Тод швидко скочив на ноги й плескав його по спині, поки кашель не вщух.
— Danke schön, — кивнув Дюссандер. — Пий свій напій. Тобі стане добре.
Тод випив. Смакувало наче дуже гидкі ліки від застуди. У животі одразу ж зайнявся вогонь.
— Неймовірно. І як можна цілий день цмулити це лайно? — Тод поставив склянку на стіл і здригнувся від огиди. — Ти мусиш це покинути. Кинь пити й курити.
— Твоя турбота про моє здоров’я дуже зворушлива. — У кишені халата зник складаний ніж, а звідти Дюссандер витяг пом’яту пачку сигарет. — Але я, хлопче, так само піклуюся про твій добробут. Мало не щодня я читаю в газеті про те, як велосипедистів збивають на небезпечних перехрестях машини. Ти мусиш відмовитися від цього. Ходи пішки. Чи на автобусі катайся, от як я.
— А може, підеш у сраку? — процідив Тод.
— Хлопчику мій, — Дюссандер долив собі бурбону й знову розсміявся. — Ми з тобою вже й так сидимо в сраці — один в одного. Хіба ти не знав?
Одного дня, через тиждень, Тод сидів на платформі для поштових вагонів у старому закинутому залізничному депо і жбурляв по одному камінцю коксовий дріб’язок на іржаві, порослі бур’янами рейки.
«А чому я, власне, не можу його прикінчити?»
Оскільки він був хлопчиком, що мислив логічно, то першою напросилася на думку логічна відповідь. Причин для цього нема жодних. Рано чи пізно Дюссандер однаково помре, а беручи до уваги його звички, найпевніше, це станеться рано. Тож він уб’є Дюссандера чи той сам відкине копита від серцевого нападу у себе у ванні, усе одно правда випливе. То принаймні він матиме приємність скрутити старому стерв’ятнику в’язи.
Рано чи пізно — ця фраза кидала виклик логіці.
«Може, усе-таки це буде пізно, — розмірковував Тод. — Цигарки цигарками, бухло бухлом, а він міцна стара гадюка. Якщо аж досі протривав… то, може, не рано здохне, а пізно».
Десь унизу, під ним, хтось невиразно пихнув.
З переляку Тод зірвався на рівні, гублячи камінці, яких набрав був у жменю. Форкання донеслося знову.
Він вагався, чи не дременути йому звідтіля, але пирхання не повторилося. За дев’ятсот ярдів звідти, понад цим засміченим і збур’янілим тупиком з його покинутими будівлями, іржавими сітчастими огорожами та потрісканими покорченими платформами, до обрію мчала восьмисмугова швидкісна автострада. Машини, що летіли автострадою, виблискували на сонці й скидалися на екзотичних жуків у твердих панцирах. Там, угорі, вісім смуг транспорту, а тут, унизу, сам лише Тод, кілька птахів… і те невідоме, що форкало.