— Можливо, — байдуже відказав Дюссандер. Намацав на столі свої сигарети, вибив одну з пачки (вона покотилася до краю столу й мало не впала, перш ніж Дюссандер встиг її ухопити) і врешті-решт прикурив. Та одразу ж по тому зайшовся таким затяжним кашлем, що Тод аж скривився від огиди. Коли старий пень розійшовся не на жарт, Тод подумав, що він от-от почне випльовувати сірувато-чорні шматочки легенів… супроводжуючи це зловісним посміхом.
Та врешті кашель припинився рівно настільки, щоб Дюссандер зміг спитати:
— Що в тебе там?
— Табель.
Дюссандер узяв теку, розгорнув і відставив руку подалі, щоб мати змогу прочитати.
— Англійська… «А». Історія Америки… «А». Наука про Землю… «B з плюсом». Суспільствознавство… «А». Початкова французька… «B з мінусом». Вступ до алгебри… «B». — Він поклав табель на стіл. — Дуже добре. Як ви, молодь, там кажете? Ми врятували твою шкуру, хлопче. Тобі доведеться правити якісь цифри в останній колонці?
— З алгебри та французької, але не більше, ніж на вісім-дев’ять пунктів загалом. Думаю, що вже нічого з цього ніколи не випливе. І, напевно, цим я завдячую тобі. Не скажу, що пишаюсь цим, але це правда. Тому дякую.
— Яка зворушлива промова. — І Дюссандер знову закашлявся.
— Мабуть, тепер ми не дуже часто будемо бачитися, — сказав Тод, і Дюссандер враз перестав кашляти.
— Ні? — досить увічливо спитав він.
— Ні, — підтвердив Тод. — Ми двадцять п’ятого червня летимо на місяць на Гаваї. А у вересні я ходитиму до школи на іншому боці міста. Через ту мороку з автобусними перевезеннями[88].
— А, так, ті Schwarzen[89], — кивнув Дюссандер, знічев’я наглядаючи за мухою, що повзла червоно-білою шахівницею церати. — Двадцять років ця країна марудила й світом нудила через Schwarzen. Але ми-то з тобою знаємо, що треба було робити… правда ж, хлопче? — Він беззубо вишкірився в посмішці, і Тод не витримав та опустив погляд, відчуваючи знайому нудоту, коли шлунок раптом піднявся й упав униз. Жах, ненависть і бажання зробити щось таке нестримно кошмарне, що на це можна було б дивитися лише в тих його сновидіннях.
— Слухай, я збираюся вступати в коледж, якщо ти раптом не знав, — сказав Тод. — Я знаю, що до цього ще далеко, але я вже думаю над цим. Навіть знаю, на який факультет. Історичний.
— Це гідно захвату. Той, хто не пам’ятає свого минулого, не має…
— Ой, та замовкни, — обірвав його Тод.
Дюссандер досить-таки люб’язно послухався. Він знав, що хлопець ще не договорив. Сидів, згорнувши руки, і спостерігав за ним.
— Я можу забрати свого листа в друга, — зненацька випалив Тод. — Знаєш що? Я дам тобі його почитати, а потім на твоїх очах спалю. Якщо…
— …якщо я заберу певний документ зі своєї банківської скриньки.
— Ну… ага.
Дюссандер зітхнув — то було довге, шумне, сповнене гіркоти зітхання.
— Хлопчику мій, — мовив він. — Бачу, ти й досі не розумієш ситуації. І ніколи не розумів, від самого початку. Частково тому, що ти ще зовсім хлопчисько, але не зовсім… навіть тоді, на початку, ти був дуже старим хлопчиськом. Ні, справжнім мерзотником тут є і завжди була твоя безглузда американська самовпевненість, що не дозволила тобі обміркувати можливі наслідки того, що ти накоїв… та й досі, навіть тепер, не дозволяє.
Тод хотів щось сказати, але Дюссандер непохитно здійняв руки, раптом набувши вигляду найстарішого у світі регулювальника вуличного руху.
— Ні, не сперечайся зі мною. Це правда. Як хочеш, то давай, іди. Вийди з будинку, їдь звідси, ніколи не повертайся. Чи можу я тебе зупинити? Звісно, ні. Засмагай собі на Гаваях, поки я скнітиму на цій розжареній, смердючій від жиру кухні й чекатиму, коли Schwarzen у Вотсі[90] знову цього року надумають убивати поліцаїв та палити їхні вошиві орендовані хати. Зупинити тебе я не можу, так само, як не можу зупинити своє щоденне старіння.
І він втупився в Тода незмигним поглядом, таким пильним, що хлопець відвів очі.
— Десь у глибині душі ти мені не подобаєшся. У тобі нема нічого для мене приємного. Ти увірвався в моє життя, нав’язався мені. Ти непроханий гість у моєму домі. Ти примусив мене відкрити гробниці, які краще було лишити запечатаними, бо, як виявилося, деякі трупи поховали живцем і вони ще дихають. Ти й сам загруз по вуха. Та чи шкода мені тебе? Got im Himmel! Ти сам постелив собі ліжко, а я маю тебе пожаліти, бо тобі в ньому паршиво спалося? Ні… мені тебе не шкода, і ти мені не подобаєшся. Але разом із тим я тебе навіть трохи заповажав. Тому не випробовуй мого терпіння й не проси пояснювати ще раз. Ми могли б забрати свої документи й знищити їх тут, у мене в кухні. Та однаково це не скінчиться. Власне, усе в нас буде не краще, ніж тепер, цієї миті.
88
Перевезення школярів із району проживання в інший район із метою расової та соціальної десегрегації учнів.