— Полонених ми не брали, бо не вміємо їх стерегти, а так: хто ліг, хто побіг, хто потягом поїхав.
— Ви порушили закон білого прапора, — закричав капітан, і грек став, хвилюючись, перекладати, — ми ще повернемось і вогнем пройдемо по вашій країні. Ви ще пожалкуєте, що затримали парламентерів, а самі зробили ганебне діло.
— Ми готові вас вислухати, — одповів шепотом Шахай, — кажіть, що ви хочете нам запропонувати.
Голос Шахая був хрипкий і натомлений, але почувалося, що говорить переможець. Які вимоги можна ставити до переможця, коли кожен м'яз його кричить — «горе переможеним»? Все те, з чим парламентери приїхали, далеко одкинув останній бій.
— Ми просимо, — вимовив полковник, — ми просимо відпустити нас до своїх. І коли ви виграли бій, — дати нам можливість відійти до моря, сісти на пароплави і відплисти додому. Двох тижнів нам досить.
— Я не дам вам і години, — усміхнувся Шахай, — завтра вранці ми будемо біля моря і заберемо все, що не буде на кораблях до того часу. Вас трьох я відпущу трохи згодом, коли можна буде вжити заходів до вашої охорони, доки ви доїдете до своїх. Ви матимете зараз можливість побачити моїх маршалів. Я дав наказа не переслідувати вашу армію, і командири мої швидко будуть тут.
До вагона зайшов Марченко в розідраній матроській сорочці. Очі його горіли, як у вовка, червоні повіки набрякли. Він ніс у руках прекрасну французьку офіцерську куртку. Не соромлячись присутніх, Марченко скинув сорочку і надяг куртку, що ледве зійшлася на широких його грудях.
— Це зайшов маршал Бернадот,[140] — сказав Шахай, — він поки що не князь Понтекорво і не кронпринц Швеції, але він має всі дані для цього. Він — син новоспаського корчмаря, як Мюрат. Рано пішов до флоту, переплив два океани й кілька морів. Надто любить жінок і славу. Для цього живе і хоче бути першим. Сьогодні він командував Успенівкою і сам водив в атаку полки. Ви могли відчути, як він бився. Це його шабля била вас з фронту.
Марченко дрімав, знесилений боєм. Він не слухав Шахая, у грудях його клекотів сон.
— Це ось заходить маршал Остюк, — сказав Шахай, коли в дверях з'явилась постать Остюка з перев'язаною лівою рукою. Марченко розплющив очі і подивився на Остюка. Кіннотник дзенькнув острогами і привітався з офіцерами. Він ледве рухав ногами — його вимучило сідло.
— Хазяїне, — Остюк сів поруч Марченка, — попорубала моя шабля лівий фланг. Коли б не твій наказ, — ми б гнали їх аж до моря. Скільки коней наловили ми в темряві, а віслюків розігнали геть по степу!
— Остюк — син селянина і вже сім років не скидає військової одежі. Це його кіннота на лівому фланзі сіяла паніку. Шабля у нього — маленька кубаночка, чорнява співуха. Плачено за неї табунами коней і сотнями голів. І ще ніколи вона не пощербилася.
— Зараз зайде маршал Галат, — продовжував Шахай після паузи, — раджу вас поглянути на цього юнака. Він пробився з панцерниками крізь ваш фронт, і це він налетів з тилу — нестримний та безжальний. Пригадайте генерала вашої революції Лазаря Гоша, що помер 29 літ віку.[141] Він дорівнювався лише Наполеону військовим генієм. Це — Галат — син робітника, сам робітник, що приїхав у Новоспаське до своєї тітки і залишився у нас жити і після революції.
Двері широко розчинилися, щоб пропустити Галата. Він сповістив Шахая, що Виривайли хотять йому щось сказати і просять вийти надвір.
— Хай зайдуть сюди.
— Вони несуть голову свого брата Петра і рубають усіх полонених, котрі трапляються їм по дорозі.
Шахай зблід, як бліднуть під час гніву. Марченко устав з місця і вийшов з вагона.
— Хай зайдуть сюди, — повторив Шахай.
Галат нехотя пішов до дверей і гукнув на когось у темряву. Зайшло троє Виривайлів. Семен ніс чорну голову Петра. Похмура велич братньої жалоби затрусила увесь вагон. Французи зіщулилися, коли Семен поклав голову на стіл і почав плакати перед Шахаєм, б'ючи себе в груди. Мертва голова Петра ніби спала. Вічна усмішка лежала на устах її.
— Братику наш рідний, — стогнав Семен, — та чим тебе поминати, згадувати? Чи кров'ю, чи піснею, чи високою могилою? Дивися, брате-соколе, ось сидять твої воріженьки, — глянь на них, братику, упийся їхніми благаннями, бо я їх зараз різатиму…
Шахай підійшов до Семена і поклав йому руку на плече.
— Скільки ви людей уже втратили, хлопці?
Од дверей вийшов вперед Панько, несучи оберемок шабель.
— Не сиди, небоже, то й бог допоможе, — сказав Панько і поклав шаблі на стіл поруч мертвої голови. — Чуже горе — за ласощі, а своє — за хрін. Свічки поїли, а самі очима світимо.
140
Ідеться про Жана-Батиста Бернадота, пізніше Жана-Батиста-Жуля Бернадота, а також Карла IV Юхана (26.01.1763, По, Гасконь, Франція — 8.03.1844, Стокгольм), одного із найбільш відомих генералів Французької республіки, маршала Франції (1804), князя Понте-Корво (із 1806), короля Швеції та Норвегії (із 1818), засновника королівської династії Бернадотів. У 1780 році він вступив до Беарнського піхотного полку Його Величності Людовіка XVI, намагаючись вийти зі складного матеріального становища. Мужній солдат і талановитий військовий командир, який відзначився в Греноблі (1788), у битві при Ульмі (1805), Иєні, Ауерштадті, Галле (1806), Ваграмі (1807), він сформував у собі виняткову дисциплінованість і суворість (завжди був противником мародерства) і в той же час високу дипломатичність і політичний такт (в армії його шанували за гідне ставлення до військовополонених), а також бажання залишатися незалежним у військовій і політичній сфері, що, з одного боку, привело до пропозиції, з якою звернувся до нього шведський король Карл XIII, стати королем Швеції, а з другого, — до загострення стосунків із Наполеоном (у 1812 році Карл XIV Юхан пориває із Францією, а в 1813–1814 роках на чолі шведських військ бере участь у битвах проти Наполеона на боці шостої антинаполеонівської коаліції).
141
Ідеться про Луї-Лазаря Гоша (24.06.1768, Монтрей — 19.09.1797, Вецлар), чи не найбільш популярного генерала Французької республіки (1793). Як і Бернадота, Гоша до війська привела крайня фінансова скрута (він — син відставного солдата, працював у королівських конюшнях у Монтреї). Однак йому судилася стрімка кар'єра офіцера королівської гвардії: в 1789 році йому присвоєно звання капрала, у травні 1793 року під час наступу французької армії в Бельгії він командував армією. В 1797 році Гош як командувач Самбро-Мааської армії успішно форсував Рейн. Його несподівана смерть, імовірно, пов'язана із пневмонією.