З-за рогу випливло щось, сяючи золотим шитвом, здалося, що ведуть попа в празниковій ризі, аж ладаном запахло від несподіванки. То був у супроводі двох статечних моряків старий ракалія, генерал від жандармерії, в Олешках життя своє криваве доживав на благодатній природі.
На генералові — камергерський мундир, увесь перед шитий густим золотом, і золотий зад, і презолотий комір, і штани з червоними лампасами, і шапка з іншого генерала — уся в золоті з кущем білого чудернацького пір'я. Груди, і живіт, і спина в орденах, стрічках і зорях, ордени з усіх олешківських генералів почепили моряки на цього одного.
Старий ракалія зупинився, важко дихаючи від астми, череватий та банькатий, «іди, превосходительство», — сказав статечний моряк, моряк із майбутнього романа Данила. «Та куди це ви його?» — «На вічний якір», — відповів моряк, підштовхуючи генерала коліном.
О, дев'ятнадцятий рік месників і платіїв, достойний рік розрахунків і записів у бухгалтерську книгу Революції, далекий рік живих жандармських генералів, напханих астмою, калом і страхом. Рік незнайдених образів і трагедійних метафор, рік любові й смерті, трепету повсталих сердець, простоти жертв, солодкості ран і висоти класових почувань, о, милий, піднесений рік!
«О, вічне людське серце!» — сказав комісар Данило, ідучи до свого дому. Він побачив Шведа, який стояв посеред двору, обіймаючи дебелу свою й рожевощоку морячку. Двір був повний квітів — пишних, буйних, пахучих троянд, жовтих оксамитових купчаків, нагідок, солодковійних гвоздик, різнобарвних собачих рож і соняхів.
Товариш Швед перервав на мить сцену зустрічі й сказав через плече дружини: «Іди, Данило, шукай своєї квартири та й будемо збиратися, кадети швидко отямляться, і нам вийде непереливки, кажуть, клюнули по твоїй хаті, не розібрав снаряд, де свій, а де кадет».
Данило пішов, не чуючи ніг, в очах зосталася довга біла Шведова шабля і двір, повний квітів, і до самої години відступу його ніхто не чіпав, хоч до цієї вечірньої години багато дечого перейшло по Олешках.
Загін Шведа перетрусив буржуазію й поквитався з декотрими «добрими» цими людьми, відправив до Херсона амуніцію, дві гармати, кілька коней, пару обскубаних верблюдів.
На олешківський берег повипливали з плавнів рештки команд розбитої ескадри. Ці жертви вранішнього морського бою були обдерті, без шапок, погублених у верболозах, очеретах, ковбанях, ноги — порізані осокою, подерті корчами. Голоногі жертви помчали в Олешки, шукаючи ворогів, щоб одягнутися, та полохливих обивателів, щоб підгодуватися.
Цих псевдоморяків Швед виловив і відправив до Херсона на баржі разом з верблюдами, день був вітряний і сухий, тривожний день відступу з рідного міста, щоб повернутися переможцями або загинути на шляхах боїв.
День минув у невідступному чеканні нападу білої сили, хмари були високі, прозорі, розметані вітром по всьому піднебессі. Загін товариша Шведа проводжали тепло й привітно, у жінок очі заплакані, а губи припухлі. Говорили тихо, бо виряджали в далеку дорогу, і відчалювала шаланда за шаландою. Швед стояв на одній, недбало опершися на свою розкішну шаблю.
Підійшов товариш Данило, на руках несучи немовля, єдине, що в нього зосталося, і немовля прийняв від нього статечний моряк із епізоду з генералом. Суворе його обличчя просвітліло від дитячої усмішки, він полоскотав немовля чорним своїм пальцем. «Сиріточка», — сказав моряк.
Та ось і остання відпливла посуда через Чайку на Кінські Води.
Посеред течії на самому дні стояв роззолочений жандармський генерал при всіх орденах, до ніг йому коротко прив'язано важкого якоря, він коливався в прозорій воді, ворушачи руками.
Лист у вічність
Тоді мало бути більшовицьке повстання проти гетьмана[169] і німців, хтось виказав, що воно почнеться й покотиться Пслом, а центр у Сорочинцях, до Гадяча спалахне ціла округа. Бездонний день клечальної суботи горів і голубів над селом, з лісу везли на возах клен-дерево, ліщину, дубове галуззя, терен, зелену траву, хати чепурили до клечальної неділі, подвір'я пахли в'ялою травою, прекрасне село стало ще милішим, воно прибралося в зело, заквітчалося клечанням, хати білі й суворі, двори увігнуті, чисті й затишні, і синюще небо лилося й лилося.
169
Ідеться про Павла Петровича Скоропадського (3.05.1873, Вісбаден — 26.04.1945, Мюнхен, Баварія), українського громадського й військового діяча, який був обраний гетьманом Української Держави 29 квітня 1918 року Всеукраїнським з'їздом хліборобів у Києві і займав цю посаду до 14 грудня 1918 року. Хоча період його правління відомий багатьма важливими позитивними зрушеннями в Україні, він був позначений і серйозними прорахунками, які спричинили хвилю антигетьманівського протистояння. Листопадові ж революції 1918 року в Німеччині та в Австро-Угорщині, окупаційні війська яких виступали гарантом стабільності влади гетьмана, дали поштовх до його зречення влади та еміграції. Яскравими ідеологами антигетьманівського супротиву стали М. Шаповал, В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андрієвський та інші.