Старші дівчата самі собі роблять зачіску. Молодші, — такі ж недосвідчені, як я, — чекають у черзі, коли до них дійде перукарка. Іноді, коли вона запускає руки в моє волосся, я заплющую очі й уявляю, як чиїсь лагідні руки з любов’ю розминають мою голову, як тісто.
Сьогодні ввечері я вдягну персикову блузку з довгими рукавами, білими ґудзиками й підшитим коміром та відповідну їй спідницю. Я ненавиджу одяг, який нас змушує носити мадам Лі, зшитий на її смак якоюсь старою кравчинею, яка живе внизу по вулиці. У Китаї нас засміяли б у такому одязі, легко розпізнавши позбавлену смаку пародію. Але тут він зводить білих чоловіків із розуму.
Коли я дивлюсь у дзеркало на себе вбрану і з макіяжем, то бачу дівчину з обведеними чорним очима й повіками кольору вина. Брови — як балдахін над очима. Шкіра біла, наче порцеляна, а вуста налиті кров’ю. Після того, як я два роки прикидалася Феном — хлопцем, народженим вітром, — так дивно бачити себе нині. Коли я рухаюся, то сумніваюсь, чи це справді я.
Якось, коли я скаржилася бабусі на своє ім’я, вона сказала, що всі оспівують Лінь Дайю за її красу. Але як на мене, то це все через її сумну історію. Чи була б вона такою ж прекрасною, якби не померла за свого коханого?
Тепер я починаю розуміти, що трагедія всьому додає краси. Може, саме тому щоночі ми малюємо брови довгими дугами, щоб наші очі здавалися сумними.
Пальцем на долоні я виводжу ієрогліф 男 — «чоловік»: поле й плуг як символ влади.
Колись я думала, що кохання — це просто: обійми, ніжний поцілунок у лоб. І ніколи навіть не здогадувалася, що може бути щось таке не схоже на кохання, як те, що відбувається тут. Насилля над тілом, багряний розрив. Хай ким буде той, хто оволодіє мною, він відбере в мене все. Я могла б оплакувати своє дівоцтво, але забороняю собі. Моя скорбота наділить владою того, хто його відбере.
Чоловік: без влади він просто клапоть ріллі.
Мати вибір між цим борделем і «стійлом» — це взагалі його не мати. Але я мушу вірити, що вихід колись знайдеться. Лінь Дайю свій знайшла: дозволила собі померти. А я? До такого я ще не готова.
Сьогодні вночі я не Дайю. Сьогодні я для всіх Піоні.
Коли я спускаюсь у головну залу, всі інші дівчата вже тут. Кожна з нас має настільки змінений вигляд, що здається, наче вночі це вже зовсім інші люди, ніж ті, що були вдень. Перл видається такою мініатюрною у своїй шовковій сукні з пришитою на грудях квіткою. Айріс пострибує на ногах, і на її зап’ястях брязкають браслети. На Свон найбільше макіяжу серед нас усіх. Цятка на її нижній губі ворушиться, коли вона чистить язиком свої зуби. Сваллов відвела кудись погляд, повернувши вбік підборіддя. Відсутність Джейд ніхто не обговорює, хоча жодна з нас не наважується зайняти місце, де вона зазвичай стояла.
Я злегка усміхаюся до Перл. Вона дивиться на мене округленими очима, які наповнюються сльозами. Вона хвилюється, чи прийде сьогодні її клієнт, щоб урятувати її від гніву мадам Лі. «Рано чи пізно їй таки доведеться набратися сміливості», — думаю я.
Заходить мадам Лі. Щовечора перед відкриттям вона проводить з нами бесіди — нагадує, навіщо ми насправді тут. І заодно оглядає нас, щоб переконатися, що наші зап’ястя такі ж білі, як і обличчя, що ми не розтовстіли в небажаних для цього місцях, що маємо свіжий, миловидний і апетитний вигляд. Вона часто повторює, що пишається нами.
— Дівчатка, дехто з вас, мабуть, помітив, — починає вона, — що сьогодні тут декого не вистачає. Я хочу, щоб ви поглянули на те місце, де зазвичай стоїть Джейд. Минулої ночі її вигнали, бо вона мене обкрадала.
При цих словах дехто з дівчат переминається з ноги на ногу. Одна кашляє, прикрившись рукою.
Мадам Лі не помічає цього або лише вдає.
— Джейд спала тут, їла, користувалася моїм майном, але не приносила мені грошей. Вона поверталася з порожніми руками майже три тижні поспіль. Уявіть собі. Уявіть, що ви даєте комусь усе, та нічого не отримуєте натомість. Це не що інше, як крадіжка.
Ніхто з нас не промовив ні слова. Те, що каже мадам Лі, завжди є правдою.