Оголена, я стою перед хлопцем, а він не в змозі підвести погляд вище від моїх ступень. За стіною стоне Айріс.
Хлопець підводиться й жестом наказує мені лягти в ліжко. Його обличчя стає сталевим, а сльози твердіють на щоках.
«Куди ж утекти думками? — питаю сама себе, згадуючи слова Сваллов. Я лягаю. — Яке місце згодиться?».
Хлопець залазить на мене, розчепіривши мої ноги своїми. Його руки, як мури, обгороджують моє тіло. З рота пахне грушами. Я примушую себе знайти прихисток для думок.
Він різко врізається в мене обличчям, його ніс вдаряється в мій. Вилиці труться по моєму лиці. «Поцілунок», — думаю я. Руки всюди мене мацають, але без жадання. Таке враження, ніби я опікаю його долоні.
— Прокляття, — лається він і тягнеться руками до штанів. Я не хочу дивитися. Натомість чую, як він розстібає ґудзик і з шурхотом їх знімає.
Я згадую, що в дитинстві бачила, як обіймалися мої батьки. Як мама буквально загорталась у татові руки. Тато підводив її голову й цілував спочатку в лоба, а потім — у губи. Мені подобався вигляд їхньої пари, як вони притулялися, линули одне до одного, ніби здавалися в полон, так само як дерева повільно тягнуться до джерела води. «Ось яке на вигляд кохання», — завжди думала я.
Зараз, коли стегна хлопця прилипають до моїх, я розумію, що це точно не те, що я бачила колись давно.
Куди ж мені подітися? Не в мить, де обіймаються батьки. Цей спогад надто священний. До бабусі теж не можна. Обличчя хлопця знову наближається, тепер ще й пихтить, а мені досі нікуди втекти. Думай, думай. Я не хочу бути тут, коли це станеться. Залишається просто заплющити очі та сподіватися, що цього достатньо, щоб зникнути.
Саме на це вона й чекала. Зсередини мене знову виривається Лінь Дайю, і я відчуваю, як вона наповзає на моє тіло, її кінцівки розправляються над моїми.
— Дай-но я спробую, — каже вона.
«Добре, що я дозволила тобі залишитися», — думаю я.
Щось обпекло щоку. Я розплющую очі. Обличчя хлопця ширяє над моїм, очі широко розплющені. Знову крапля, тепер на лобі. І я розумію, що він плаче.
— Я не можу, — він зісковзує з мене, ліжко стогне разом з ним. — Я не можу цього зробити. Вони казали правду, з мене нікчемний чоловік.
Я теж підводжуся й сідаю.
— Ти не нікчемний, — кажу йому. Усередині Лінь Дайю зневажливо гмикає, але відступає.
— Я ніколи не стану чоловіком, якщо не зроблю цього, — він відвертається від мене.
— Ти не мусиш нічого робити. Скажеш їм, що зробив. Я підтверджу, якщо спитають.
Хлопець знову дивиться на мене.
— Скільки тобі років, сестричко?
— Чотирнадцять, — відповідаю я, і це правда.
— Як і моїй сестрі. Іноді я отримую від неї листи. Вона питає, коли я повернуся додому або коли вона зможе приїхати до мене. Знаєш, тільки я не хочу, щоб сестра приїжджала. Боюся, що вона опиниться в такому самому місці.
Хлопець відпускає смішок, а потім швидко опускає очі вниз.
— Вибач. Можеш одягнутися.
— Тобі ні за що просити вибачення.
Я встаю, вдягаю свою спідницю й застібаю блузу під шию. Я думаю про Джаспера. Краще б я тоді відсахнулася від його руки й мене спіймали торговці рибою.
— Може, твоя сестра буде розумнішою за мене, — кажу у відповідь на свій спогад.
Наступного дня мадам Лі ходить задоволена. Під час сніданку вона демонструє решті дівчат мої заплямовані простирадла. А я молюся, щоб ніхто не помітив, що відтінок моєї втраченої крові такий же, як і рум’яна для губ.
— Він сказав, що ти повністю виправдала його сподівання, — муркоче вона мені. — Піоні, гордосте моя, я знала, що ти мене не підведеш. Тон буде дуже задоволеним.
— Так, мадам, — відповідаю їй, а сама думаю про сльози хлопця на моєму обличчі, його м’які стегна та молодшу сестричку. — Дякую, мадам.
Того дня дівчата мені заздрять. Під час роботи у пральні я бачу, як їхні очі стежать за мною, а роти шлють мені прокльони, прикрившись рожевувато-білими руками. Я опускаю погляд і вдаю, що зосереджено прасую сорочку.
— Як усе було? — питає Сваллов.
— Легше, ніж я думала.
Сваллов смішить моя відповідь, та потім вона намагається приховати посмішку. Я помічаю, як деякі дівчата зиркають на нас сповненим ненависті поглядом. І Свон одна з них.
Мадам Лі назвала мене своєю гордістю. Як це було чути дівчатам, які всі ці роки постійно приймають клієнтів? Я винувато всміхаюся Свон, але вона відводить погляд і вдає, ніби нічого не помітила.
Зате було приємно розсмішити Сваллов. Добре, що ми хоч на крихту в чомусь схожі. Уперше здається, що в мене тут є подруга.