Увечері мадам Лі знову підзиває мене до себе, коли дівчата шикуються одна за одною.
— Прийде вчорашній клієнт, — каже вона й цього разу всміхається ще ширше. — Тон хоче, щоб я знову безплатно надала йому тебе.
Краще б вона не казала цього перед іншими дівчатами. Одна з них навіть присвиснула крізь зуби. Сваллов рукою її заткнула.
Хлопець знову з’явився в супроводі своїх напіврідних братів.
— Було так добре, що наш хлопчик хоче ще! — кажуть вони мадам Лі.
— Знаєте, я тут подумав, — один із них хтиво витріщається на мене, — я теж не проти скуштувати її, якщо вже вона така ласа, як каже Мюел.
— Якщо ви візьмете мене, — кажу я, не підводячи погляду, — то хто тоді піде з вашим братом? Він не хоче дівчини, яка була з білим чоловіком, забули?
Чоловік червоніє від люті. Він ступає вперед і хапає мене за руку, його пальці впиваються в мою кістку.
— Що ти сказала, китайська шльондро?!
Різкий сплеск, потім крик. Один з охоронців врізав йому в пику. Брат лежить на підлозі й тримається рукою за голову.
— Пробачте, сер, — каже мадам Лі, вдаючи співчуття. — Торкатися до товару може тільки той, хто платить.
Брат спльовує на підлогу. Другий допомагає йому підвестися. Вони лаються та штовхають хлопця вперед.
— Ти ще своє отримаєш, — погрожують мені. — Не думай, що ми таке забудемо.
— Я збрехав їм, що зробив це, — зізнається хлопець, коли ми опиняємося в моїй кімнаті. — І вони сказали, що я маю прийти ще раз, якщо все справді було так добре. Я погодився. Але насправді я просто хочу з тобою поговорити.
Його звуть Семюел, звідки й взялося Мюел. Йому вісімнадцять, за роками вже чоловік. Його батько — впливовий банкір, який допомагає тону перерозподіляти й приховувати прибутки від незаконної діяльності, зокрема й цієї. А ще хлопець не знає, чи колись побачить знову свою матір і сестру.
— Можна спитати? — боязко каже він. — Ким ти була раніше? Звідки ти? Де твоя родина?
Я хочу довіритися йому, але водночас пам’ятаю, як довіра до незнайомця привела мене сюди. Тому розповідаю про океан, про те, як шумить і реве вода та як кричать чайки, коли пролітають над головою.
Від моїх історій у нього аж слинка тече. Він ще ніколи не куштував риби з того кінця світу. Я пояснюю, що на смак вона як серце океану, якщо воно в нього є.
— Як воно, мати білого батька й матір-китаянку? — питаю його. Після побаченого в борделі мені важко уявити, щоб білий чоловік добре ставився до китаянки.
— Я до пуття й не знаю, — він розглядає свої руки. — Батько забрав мене ще зовсім малим. Я навіть не пам’ятаю, яка на вигляд мама.
— А що мачуха?
— Вона мене ненавидить. Називає брудною плямою, лайном зі Сходу. А я її —золотоволосим демоном з крижаними очима. Жаль, що не можу сказати їй цього в обличчя.
— Певно, тебе це страшенно злить, — припускаю я.
Він киває.
— Я хочу втекти, — у його очах зблискує дитячий захват. — Ти коли-небудь чула про Айдахо? Туди збирається купа китайців. Там потрібні люди для роботи на шахтах. Думаю, я теж зміг би. Працював би в шахті, показав би всім, який я чоловік.
— Айдахо? — перепитую.
— Це на схід звідси. Не дуже далеко. Чула про Бойсе? Місто має стати справжньою китайською комуною. Цю місцевість називають Диким Заходом. Там можна бути ким завгодно.
Ай-да-хо. Китайською це означало б «кохати велику мавпу». Ця думка мене смішить.
— Хороша ідея, правда? — каже Семюел і дивиться на мене. — Туди постійно відправляються групи. Думаю, я скоро приєднаюся до однієї з них. Краще куди завгодно, ніж тут.
— Але тут у тебе є гроші, їжа й дім, — кажу я. — Навіщо відмовлятися від усього, щоб працювати на шахтах?
— Ти теж усе це маєш, — показує він на кімнату. — Хочеш сказати, що прагнеш тут лишитися?
Семюел пішов. Я лежу в ліжку і слухаю, як мугикає Айріс, витягуючи гребінці з волосся. Вона мала низку гарячих ночей, тож завтра мадам Лі її неодмінно похвалить.
Я не можу перестати думати про те, що сказав Семюел. Що буде зі мною, коли він поїде в Айдахо? Мабуть, мені доведеться приймати більше клієнтів, щоб відпрацювати гроші, які мадам Лі втратила, коли надавала мене безплатно. Байдуже. Я тут не навіки. Колись я перестану бути жаданою й опинюся на вулиці, де жебракуватиму, а потім помру.
Усередині мене спить Лінь Дайю. Іноді з неї виривається легкий кашель, який я відчуваю під нижніми ребрами. Схоже, хвороба, яка переслідувала її в дитинстві, залишилася й досі. «Відпочивай», — кажу я їй. Не хочу, щоб вона прокинулась і дізналася, що жодній з нас не можна тут лишатися.