— Мені тебе жаль, — кажу їй.
— Так, пожалій мене, — вона знову береться за сорочку і тре її між пальцями. — Я давно змирилася з тим, що це моя доля. Що я робила б, якби втекла з тобою? Що я вмію? Життя тут — це все, що я мала, Піоні. Знаю, це твоє несправжнє ім’я. Мене теж колись звали інакше. Тільки тепер я Сваллов. Це ім’я дали мені, коли я потрапила сюди. До борделю в тебе було інше життя й буде після. Тобі легко звідси втекти. Для тебе втеча — це спасіння. А для мене навпаки, зрозумій.
Не можу, не зараз. Вона просто боягузка, яка загнала себе в полон обставин і не наважується визирнути з-за них. Мені хочеться сказати їй, що вона варта більшого, ніж цей бордель. Що може стати щасливою та вільною Сваллов, яка житиме в безпеці. Але переді мною стоїть зовсім інша дівчина. Вона не вірить, що може бути такою.
— Розумію, — натомість кажу їй. Гнів згасає, на зміну йому приходить жалість. — Ти нічого не скажеш ані мадам Лі, ані дівчатам?
— Це я пообіцяти можу, — каже вона. — Бордель не твій дім. Тобі тут не місце. Ти маєш рухатися далі, Піоні. Я знаю, що ти зможеш.
Цієї миті я хочу розплакатися. Плач булькотить у мені, як гаряча вода в чайнику, який от-от засвистить. Але я придушую його. Якщо сьогодні мені вдасться втекти якнайдалі з цього місця, щоб більше ніколи сюди не повернутися, якщо я зможу забути мадам Лі, дівчат і їхніх клієнтів, то тільки тоді дозволю собі заплакати.
7
Після роботи у пральні я сиджу на ліжку у своїй кімнаті, ледве дихаючи.
План. Треба дотримуватися плану.
Стільки всього може піти не так. А наслідки будуть справжніми, смертельними. Мадам Лі викине мене на вулицю. Або й власноруч приб’є. Можливо, вона згодує мене бродячим псам, які виють і скавучать цілісінькими ночами у провулку за борделем. Їхнє скиглення нічим не відрізняється від того, що долинає з-за зачинених дверей по сусідству з моєю кімнатою.
Я знову й знову прокручую все в голові. Варіанти розвитку подій. Якщо станеться так, то що тоді? А якщо отак, то що далі? Тут не може бути помилки.
— Знаєш, — напередодні ввечері сказав Семюел, — те, як усе відбудеться, залежить ще й від нашої удачі.
— Удачі не існує, — відповіла я йому. — Є лише зустріч готовності з можливістю.
Так мене навчав майстер Ван. «Забудь про удачу, — казав він. — Зосередься на тому, щоб власноруч її для себе створити. Гадаєш, майстер каліграфії покладається на везіння? Те, що відбувається на папері, — це зустріч навика й розгорнутого аркуша».
«Тренуйся, — говорив він. — Тренування принесе тобі спокій, а спокій дасть енергію тілу й цілісність душі».
«Тренуйся», — подумки кажу я собі й сідаю за туалетний столик. План, план, план. Іншого варіанта немає. План мусить спрацювати. Я прокручую кожну секунду, відчиняю всі зачинені двері, розбираю всі полиці. Знову й знову. По тьмяній деревинí малюю пальцем «кабана» під «дахом». «Дах»: швидка точка вгорі, потім масивна горизонтальна шапка. «Кабан»: вертикальний гачок, від якого відходить багато коротких штрихів. Так ми називаємо дім — 家.
Я знову й знову малюю по дерев’яному столику цей ієрогліф разом з усіма штрихами, аж доки він теж не перетворюється на навик, доки я знову не опиняюсь у Джифу в школі каліграфії, а не в борделі у Сан-Франциско. Дерево порипує під моїм пальцем. Рука розмахує і тріпоче, як крило в польоті.
Якби ж було так, завжди так, я була б щасливою.
Майстер Ван мав слушність: тренування мене заспокоює. Коли я вправляюся писати ієрогліфи, мій розум лине все далі й далі від образів невдачі й відчаю, а замість них із кожним штрихом, з кожною нерівністю на дереві, на яку натикається мій палець, я знову пригадую забуте відчуття обізнаності. Упевненості у своєму знанні. Я вже так давно не була ні в чому впевненою. Яке відчуття безпеки та умиротворення приносить упевненість. Я усвідомлюю, що саме цього прагну найбільше — твердого знання. Зараз же я знаю дуже мало, якщо взагалі хоч щось.
«Тренуватися. Добре, майстре Ван, — промовляю подумки, а рука рухається незалежно від тіла. — Досі я мала небагато можливостей, але принаймні тренуюся».