Сьогодні ввечері я роблю простий макіяж. Не хочу, щоб на мене витріщалася купа людей, якщо нам вдасться втекти. Тож це має бути те, що я зможу швидко стерти. Рум’яна на губах, трохи пудри на обличчі. Замість маскувати свої брови і зверху малювати нові, я підводжу контури вугільним олівцем — щоб було легко стерти серветкою.
Перукарці кажу, нібито мадам Лі хоче, щоб я сама зробила собі зачіску. Я зачісую волосся назад і закріплюю його гребінцем з фальшивого нефриту. Щоб не спадало на обличчя, коли бігтиму.
Я дивлюся на себе у дзеркало й уперше помічаю, як змінилася, порівняно з тією, якою себе пам’ятала. Уже не маленька дівчинка, але ще й не жінка. Десь посередині. Щось нове з’явилось у мені, якась войовничість в очах. Я змогла б перехитрити тигра, якби було треба. Осідлати орла та змусити його загубити дорогу додому. Цікаво, це Лінь Дайю дивиться на мене зсередини чи це справді я?
За дверима засміялася якась із дівчат. Я здригаюся, войовничість тане з моїх очей. Кліпаю, потім ще раз, а коли знову дивлюся на своє віддзеркалення, то бачу сором’язливе ягнятко, безневинне кошеня. Я та, якою мене хочуть бачити, точнісінько як казала Сваллов, і, можливо, це моя найбільша зброя.
Коли я спускаюся, дівчата вже стоять, вишикувавшись у шеренгу. Мадам Лі проходить повз них і кожну оглядає. Сваллов стоїть десь посередині, але не дивиться на мене.
— Перл, — каже мадам Лі та злегка ляскає віялом по стегну дівчини. — Ми що, даємо тобі забагато свинини?
— Ні, мадам, — перелякано пищить Перл, намагаючись поправити сукню на тілі.
Мадам Лі тицяє пальцем округлий животик Перл, кінчик її нігтя провалюється.
— А я думаю, що таки багато. Більше жодних обідів і вечер, тільки сніданки. Який чоловік захоче спати з нечупарною свинею, ти згодна зі мною?
Груди Перл піднімаються й опускаються так швидко, що здається, наче вона намагається викачати все повітря зі свого тіла. «Не реви, не реви», — подумки наказую їй. Мадам Лі починає сканувати очима наступну дівчину. Бідолашна тремтить, але тут мадам Лі все влаштовує. Далі — Клауд, висока дівчина, в якої одне око сірувато-блакитне, а інше — темно-каре.
— Клауд, — тільки й встигає вимовити мадам Лі, а дівчина вже знічується. — Учора клієнт розповів мені кумедну історію. Він сказав, що ти відмовилася виконувати одне з його прохань. Здогадуєшся, про що я?
Дівчина тремтить, втупивши очі в підлогу.
— Клауд, — знову каже мадам Лі та дає їй ляпаса. Звук удару луною розноситься кімнатою — тріск, який розколює всіх нас навпіл. Ніхто не сміє поворухнутися. Ніхто, крім Клауд, яка скрикує від болю, а сльози градом течуть по її обличчю.
— Жалюгідне дівчисько, — зневажливо шкіриться мадам Лі. — Ти не гідна тут працювати. Надумала командувати? Якщо ти перечиш клієнту, ти перечиш мені.
Вона махає рукою. З’являються охоронці. Побачивши їх, Клауд починає голосити.
— Благаю, мадам! Я старатимуся, робитиму все, чого забажають. Будь ласка, дозвольте мені залишитися!
Але охоронці вже тягнуть її через пральню до чорного ходу. Ми чуємо, як плач Клауд віддаляється все далі й далі, потім щось грюкає — і все стихає.
Мадам Лі далі просувається шеренгою.
— Нехай це буде уроком для всіх вас, дівчата, — каже вона. — Хто перечить клієнту, той перечить мені.
Наступним кільком повіям вдається легко відбутися — одна не так нафарбувала очі, в іншої зачіска, як у сільської дівки. Усе це легко виправити, тож перш ніж рушити далі, мадам Лі бере з них обіцянку більше ніколи так не робити. Остання, на кому вона спиняється, — це Сваллов.
Ми всі тамуємо подих. Сваллов майже бездоганна — мадам Лі ніколи раніше не зупинялася, щоб її покритикувати. Схоже, для дівчини це також несподіванка, бо на мить вона навіть підводить погляд, перш ніж знову швидко опустити голову.
— Сваллов, дорогенька, — проспівує мадам Лі. — Моя чесна, слухняна і працьовита Сваллов, ти нічого не хочеш мені розказати?
— Ні, — Сваллов хитає головою.
— Може, ти щось чула? — знову питає мадам Лі. — Про те, що хтось планує нас покинути?
— Я нічого не чула, мадам, — каже Сваллов тихим, але впевненим голосом. — Хто ж захоче полишити цей чудовий дім?
Мадам Лі не рухається. Вона й далі стоїться біля Сваллов й усміхнено дивиться на неї. Я впізнаю цю посмішку — як у Джаспера. Він так само посміхався мені, перш ніж опустив кришку.
Та раніше, ніж вона встигає щось сказати, двері борделю різко відчиняються й усередину вриваються три тіла. Дівчата розривають шеренгу й кидаються в різні боки. Їхні шовкові сукні ковзають у повітрі, мов різнокольорові вугри. Двоє охоронців розділяються — один біжить до дівчат, інший вистрибує вперед, щоб захистити мадам Лі.