Від цих слів він сахається, і це мене тішить. У животі спалахує біль. Сивий відібрав у мене найдорожче. Те, чого я не хотіла віддавати. Не була готовою. Те, що від початку було моїм. Чому ж воно не могло назавжди лишитися моїм або допоки я сама того захочу?
— Ти сказала, якщо втечемо, ти будеш переді мною в боргу за врятоване життя, — скиглить Семюел.
— Не так.
Він не підводить погляду.
— Тоді йди, — схлипує хлопець. — Іди, якщо так мене ненавидиш.
Піднесення від моєї знову віднайденої свободи давно минуло. Я більше не можу йому довіряти — так само, як не мала б нікому. Я мала би бути розумнішою. Тепер же я навчена.
Лінь Дайю спускається зі стелі та стікає мені в горло. Разом з нею зникають і наші сльози. Я взуваюся, розправляю плечі та знову стаю Джейкобом Лі. Намагаюся не думати про те, як пече між ногами і як хочеться безупинно ридати. Натомість прагну відчути в собі вагу Лінь Дайю. Перш ніж вийти за двері, я засовую руку в кишеню Семюелового піджака й забираю свої документи. Він навіть не ворухнеться.
У коридорі тихо й темно, та це мене не лякає. Цього разу я навіть рада. Я ступаю в темряву.
— Ти не сама, — повторюю собі.
— Не сама, — підтверджує Лінь Дайю. Позаду нас Семюел починає жалюгідно завивати.
Я зачиняю двері.
Частина ІІІ
ПІРС, АЙДАХО
Весна, 1885 рік
1
Панна непорушно лежить у ліжку. Вона хоче підвестися, але покоївка закликає її не робити цього, каже, що їй не слід напружуватися. Панна знає, що краще послухатися, тож і далі лежить на спині й дивиться на гобелен над своїм ліжком. Угорі — білі як вата хмари й очеретяне поле. Вітер згинає все набік. У гобеленовому небі зависли чорні журавлі, їхні тонкі тіла схожі на намальовані тітчині брови. Панна втуплено дивиться вгору й гадає, коли зникне мокрота в її горлі.
Те, що спершу було перешіптуванням — мовляв, чоловік, якого вона кохає, одружується з іншою, — переростає в задушливий вирок. «Надто гучно, занадто», — думає панна. Минули ті часи, коли вона вірила, що вони з чоловіком зможуть бути разом. Завжди було певне пророцтво, завжди було накреслено одну долю. Тепер же вона навчена. Не судилося.
Вона лежить на шовкових подушках і відчуває, що всередині неї під шкірою пульсує те, що зветься кров’ю. Проситься назовні.
— Панні краще не вставати, — закликає покоївка. Та панна її не чує. Певно, саме це почуття називають розбитим серцем. Те саме вона відчувала, коли померла мати, тільки цього разу чомусь усе значно гірше. Одне вона знає точно — його треба позбутися.
Панна відчуває, як у ній щось розбухає, ніби всередині весь світ згортається в клубок горя. Ось він у її шлунку. Далі підіймається вище у груди й тисне їй на ребра. Тепер він уже в її горлі — і тут повний мокротиння мішок розривається.
Панна не знає, чим це скінчиться, але відчуває, що якщо випустить усе на волю, їй стане легше. Тож вона відкриває рота — і звідти вилітають багряні бризки прямісінько на її білу нічну сорочку, на медову ковдру з шовку й навіть на пальці її обмотаних ніг. Покоївки перелякано відскакують.
Панні це здається найкрасивішим, що вона бачила. Вона відчуває полегшення.
— Чому ви так на мене дивитеся? — панна хоче спитати у своїх покоївок. Вона розтуляє рота, проте слова не виходять. Натомість люто вирує те, що називають кров’ю.
Панна відчуває, як тоне в ліжку. Її тіло обволікають подушки, тепер уже також червоні. Вона нахиляє голову вниз і бачить, як перед її нічної сорочки стає червоним. На грудях тепло, а далі — все холоне.
Покоївки метушаться, кричать одна до одної, питають, що їм робити. Одна запитує, чи варто їм привести його, інша каже, що це не дуже вдала ідея, адже сьогодні день його весілля. Ще хтось із них плаче. Панна хоче заспокоїти їх, щоб вони дали їй змогу насолодитися цією миттю, але вони її не розуміють. Їм несила здолати свій страх.
А панна не боїться. Вона зводить очі на стелю. Її погляд ковзає й розмивається — і здається, що журавлі махають крилами вгору-вниз. Очерет гойдається з боку в бік.
Вона думає про чоловіка, якийсь колись був юнаком. А тепер одружений. Вона збиралася чекати його завжди, а він обіцяв дочекатися її. Панні спадає на думку, що чоловік увесь цей час брехав їй, але вона вирішує гнати від себе ці помисли. «До того ж це вже не має значення, — думає вона. — Усе скінчено. Дякувати небу, все скінчено».
Покоївки тепер затихли, бояться ворухнутися. Вони дивляться на неї заплаканими очима. Багато хто досі схлипує. Вона згадує день, коли прибула сюди — квола дитина без матері. Панна досі та сама дитина, але принаймні тепер вона знає, що це не єдина її іпостась.