Відколи більшість китайців поїхали, справи в «Пірс біґ стор» ідуть не дуже добре. Проте Нам і Лум налаштовані оптимістично. Особливо Нам, який завжди вірить у краще. Чи то за злим жартом долі, чи з їхньої волі крамниця розташована на одній вулиці з єдиним іншим універмагом у Пірсі. «Фостерз ґудз» існує майже стільки, як і саме містечко, і покупці вірні йому. Вірний увесь Пірс. Але Нам і Лум упевнені, що ми зможемо привабити більше відвідувачів, тож вони знижують ціни й роблять оптові закупівлі. «Важка праця ніколи не підведе», — часто каже нам Лум. Це одна з його приказок.
Серед покупців, які ще й досі приходять, — переважно китайці. Вони не місцеві, приїхали сюди із Ґвандон, сподіваючись на золото й роботу, в пошуках грошей, які одного дня зможуть відвезти своїм родинам. «Ти нагадуєш мені сина», — каже один з них, і його карі очі наповнюються сльозами. «А ви нагадуєте мені все», — хочу відповісти йому. Наївна істина. Він навіює мені спогади про те, що здавалося невіддільним, — відчуття, наче ти там, де й маєш бути. Різні речі: бути приїжджим у місті та опинитися у світі, не схожому на тебе, який щомиті нагадує тобі, що ти чужий. Таким світом для мене є Айдахо. Тож коли китайці приходять до нас по пшоно та зелену цибулю, купують локрицю та корицю, я з ніжністю спостерігаю за ними, стежу за їхніми рухами. «Я сумую за вами, хоча навіть не знаю вас», — хочу сказати шахтареві, прачці, прислузі. Але завжди стримуюся, щоб не наблизитись, бо добре пам’ятаю ту ніч у готелі в Бойсе, біль між ногами й ридання.
Ті кілька білошкірих покупців, які приходять у нашу крамницю, потайні й неговіркі. Поводяться так, ніби зробили щось неправильне, зайшовши сюди. Вони ніколи не затримуються надовго. Оскільки їх мало, я вигадую для них імена та власні історії. Жінку в чорному, яка купує лише корінь імбиру, називаю вдовою. А ось під крамницею стоїть групка школярів. Штовхаються і сміються, підбивають одне одного зайти всередину. Того, хто нарешті наважується це зробити, я називаю солдатом.
Цих відвідувачів недостатньо, щоб крамниця працювала вічно, але Нам і Лум поки що не б’ють на сполох — у них є план, як залучити більше білих покупців, продаючи такий самий асортимент товарів, як у «Фостерз ґудз». Я теж не хвилююся. Мене не цікавить, що буде з крамницею, покупцями, Намом і Лумом. Дні минають, проходять повз мене, ніби мене висмикнули, пересунули й залишили дивитися збоку. Я — ієрогліф для слова «загублена» — 迷, рисове зерня, що прямує в нікуди. Коли я говорю, рот рухається, а думки витають десь далеко. Коли підмітаю, мої руки торкаються океану, а не держака від мітли. Може, моє тіло й тут, у Пірсі, але серце шукає Джифу.
Семюел збрехав. Айдахо не ближче до Китаю, бо не має виходу до океану. Тут не буває кораблів, які можуть відвезти мене додому. Є тільки поле, гора, долина. І так по колу. Море бруду та стільки ж зелені. Коли після наруги сивого я спитала першого-ліпшого, чи може він вказати дорогу до корабельних доків, той розсміявся мені в лице. І тоді я збагнула те, про що мала вже давно здогадатися.
Коли Нам і Лум сперечаються про крамницю й нарікають на погоду, я киваю й угукаю на знак згоди — на цьому вся розмова. Я думаю про маму, тата, бабусю, майстра Вана і школу каліграфії. До того, як я приїхала в Пірс і знайшла цю крамницю, моє життя було розділене на дві частини: до викрадення й після. Тепер з’явилася третя частина, нова можливість — повернення. Ось де моє щастя. Тож коли сніг, холод і жахіття минулого погрожують мене зламати, я думаю про своє майбутнє: про те, як знову побачу родину, як повернуся під опіку майстра Вана й сама стану майстром каліграфії. У цьому майбутньому я гармонійна, щаслива й здорова. Там я цілісна.
3
Це історія про те, як хлопчик став чоловіком.
Я змінилася, коли тієї ночі в Бойсе пішла від Семюела. Опинилася знову на вулиці, залишивши позаду сходи готелю, що зяяли чорним, і мене охопила нова реальність. Я перебувала в місті, якого зовсім не знала, і мене щойно зґвалтували в найбрутальніший спосіб. Ніщо не заважало іншим чоловікам вчинити зі мною те саме, що зробив сивий. Я була надто маленькою. Переді мною пройшла тінь — патрульний або якийсь п’яниця, що спотикаючись брів додому, — і коли він обернувся, щоб на мене глянути, я збагнула, що більше ніколи не почуватимуся по-справжньому в безпеці — не так, як зараз.
Я втекла з борделю, але мені ніколи не втекти від лихих чоловіків. Вони всюди однакові: у Китаї, Сан-Франциско чи Айдахо. Легко помітити поранену тварину, якщо ти зголоднів, а ці чоловіки завжди були голодними.