Тієї ночі я не спала. Вешталася містом, аж доки знайшла церкву, великі й високі арочні двері якої сховали мене у своїй тіні, коли я скрутилася під ними. Був лише серпень, але на вулиці стало вже значно вітряніше, ніж у Сан-Франциско. Я засунула пальці в рот і всмоктувала їх, щоб зігріти. Усередині мене тривожно спала Лінь Дайю, вона смикалась і билась об мої ребра. І ніяк не могла припинити бачити в тіні сивого чоловіка. Ніяк не могла забути.
Я хотіла придушити спогад про руку сивого в мені. Він забрав те, що йому не належало. А потім мене сповнила лють. «Я більше не можу бути Дайю, — вирішила я тоді. — Допоки не впевнюся, що більше не вразлива для цих лихих чоловіків. Допоки не повернуся додому».
Як це — бути чоловіком? Бути хлопцем доволі нескладно. Хоч безпритульним на рибному ринку, хоч Феном, який навчався каліграфії, — я могла просто назватися хлопцем і стати ним. Але щоб бути чоловіком, цього замало. Щоб на обман купилися, перетворення має відбутися під шкірою, у кожному моєму закутку, яких я ще й сама в собі не пізнала.
То як же стати чоловіком? Мені підказав досвід: треба вірити, що ти сильний і непереможний, і що всі перед тобою в боргу.
До кінця моєї мандрівки я, Дайю, буду змушена ховатися. А замість мене з’явиться Джейкоб Лі.
Наступного дня я поїхала з Бойсе в пошуках містечок з китайськими храмами, схожими на той, що був прибудований до нашого готелю. Я мала карту Айдахо, яку мені дав власник готелю, а от плану — ні. Проте мені здавалося, що в містах, де є китайські храми, я принаймні не надто виділятимусь. Тому вешталася шахтарськими поселеннями й невеликими містечками, як-от Меридіан, Міддлтон та Емметт. Якщо в містечку таки був храм, я ніколи не заходила всередину, бо добре пам’ятала сивого та його люті пальці з кігтями. «Якщо рухатимусь, — подумала я, — то зможу пережити й побороти це насилля». Тож я рухалася, а коли з’являлося нестерпне відчуття незахищеності, порочності, наготи, я мчала щоразу далі, аж доки настала зима і я опинилась у місті з назвою Айдахо-Сіті з кучугурами снігу по коліна, по яких рухатися далі більше не могла.
В Айдахо-Сіті я дозволила Джейкобу Лі повністю взяти над собою гору. Ось що я зрозуміла: в Америці бути хлопцем легко, а чоловіком — життєво необхідно. Як чоловік я могла дивитися на інших чоловіків і не боятися, що мене помітять. А також помічати сама. Я бачила, як вони дивилися на жінок, коли думали, що їх ніхто не бачить, як їхні очі намагалися зазирнути їм під шкіру. А ще в цих чоловіках я бачила Джаспера, сивого, Семюела, кожного клієнта борделю та двох братів. Навіть мадам Лі. Лихі чоловіки були всюди. Єдиний спосіб утекти від них — самою стати їхньою найправдоподібнішою версією.
Я спостерігала за чоловіками навколо мене, відстежувала їхні рухи й манери. В основі всього завжди було тіло. Ступні — два корені, міцно встромлені в землю. Ноги — дужі та спраглі до дії, створені, щоб ходити, битися, бігти, широко крокувати, йти геть коли завгодно і прямувати куди захочеться, не зупиняючись. Зона трохи нижче пупка — місце, де зосереджено всю силу. Місце, про яке я не хочу говорити. Черево створено для гучного сміху, пухке від усвідомлення того, що для чоловіків смерть не така страшна. Знаючи це, їхній живіт міг вільно розширятись і стискатися, як йому заманеться. Груди радше схожі на щит з броні, ніж на шкіру з кістками. Руки — щоби брати, розмахувати, красти, постановляти. Долоні водночас розгорнуті та стиснуті в кулаки. Шия завжди невразлива. Голова впевнена.
Я повторювала те, що бачила, — погойдувалася при ходьбі, зводила разом брови, широко розправляла груди і плечі, щоб видавалися могутніми. Рухатися в такий спосіб було нелегко; так міг робити лише той, хто мав абсолютну свободу. Я ж її не мала, тож рухалася як нікчемний чоловік. Зате рухалася. Я навчилася приховувати свої природні реакції, власну схильність сміятися з дрібничок, які викликали в мене захват. Замість ніжності я почала до всього виявляти лаконічність і виваженість.
Тієї зими я працювала в м’ясній крамниці, де мені не дозволяли навіть одним оком глянути на м’ясо. Лінь Дайю й далі спала всередині мене, а невгамовний вітер Айдахо доводив її до заціпеніння. Тоді мої щоки вже вкрилися борознами, а зуби стали бридкими. Удень я була мов натягнутий нерв: одним оком завжди дивилася попереду, іншим — позаду, а кожен рух, жест і слово супроводжувала запитанням: викрила я себе чи ні? Уночі я спала в колись покинутих рублених хижках, переобладнаних під житло, разом з іншими китайськими робітниками, більшість з яких були шахтарями, що вишукували золото в місцях, де до них уже все перерили білі люди. Інші й далі працювали в пральнях, бризкаючи з рота водою, щоб випрасувати одяг. Я майже не спала, бо пам’ятала, як востаннє дозволила собі заснути й прокинулася з чоловічим кулаком усередині. Натомість лежала й прислухалася до кожного звуку. Тіло напружене, кожне волокно кожного м’яза натягнуте. Іноді в напівсні мені ввижалося, що Джаспер або тон вривалися у двері й тягли мене в пітьму. У такі ночі я щипала себе за долоню, щоб не заснути.