Зима забрала, але й дала. Вона змусила мене осісти на деякий час в одному місці. Я вперше зупинила свій рух, відколи покинула Семюела в Бойсе. Ця зупинка породила план: треба було знайти спосіб повернутись у Китай. Я знала, що далеко від океану, а грошей на дорогу мало. Назад у Каліфорнію не можна — я боялася тону та його нишпорок, та понад усе — Джаспера. Мав бути якийсь інший шлях.
У великому приміщенні суду в центрі Айдахо-Сіті я дала якомусь молодому прислужнику п’ять доларів в обмін на карту Айдахо та околиць. З цієї карти я дізналася, що є й інші шляхи до океану, є порти з кораблями в місцевості, яка зветься Територія Вашингтон. Можна було поїхати на північ, а звідти зрештою попрямувати на захід, аж доки не побачу перед собою тільки океан і небо. Там знайти корабель, який пливтиме назад у Китай. У Китаї знайти бабусю. Разом з бабусею відшукати батьків. Колись згодом — і майстра Вана. А потім одного дня відкрити власну школу каліграфії. Ціль була складною, проте досяжною. Як виявилось, усе, що потрібно, — це зупинитися та підзаробити достатньо грошей для мандрівки на захід і повернення в Китай.
Але з приходом весни м’ясник сказав, що в нього більше немає для мене роботи, хоча в крамниці було людно, як ніколи. Я виявилася така не одна — робітники, з якими жила, теж опинилися без роботи, бо їхні колишні працедавці раптом почали чудово обходитися без додаткової допомоги. Мені довелося знову переїздити та витрачати ті невеликі гроші, які заробила, на дорогу до наступного міста, а потім — знову до наступного. Братися за будь-яку роботу, що траплялася. Я заробляла лише п’ятдесят центів за день. Речей майже не мала.
Працювала чистильницею взуття, прачкою та навіть перекладачкою для білої родини. Продавала квіти — носила їх у двох кошиках, якими балансувала за допомогою жердини на плечі. Але роботу було важко знайти і ще важче втримати — ніби кожне місто висихало від мого дотику. Я згадала, як можна наїстися з майже нічого, приберігаючи ті мізерні харчі, які могла собі дозволити, до кінця дня, щоби потім з’їсти все за раз як одну повноцінну трапезу. Принаймні тоді я могла відчути, що сита, хоча б на мить.
Увесь цей час Лінь Дайю і далі спала.
Коли в Елк-Сіті я втратила останню роботу — знову в пральні, — то видерлася на вагон, який прямував на північний захід. До того ж не сама — завжди була купка таких, як я, хто їздив з місця на місце з надією вижити. Більшість із них були з Ґванджов, тож ми не могли поговорити, але всі розуміли мову мовчання. Один за одним чоловіки зістрибували, коли вагон зупинявся. Хтось із них шукав власний клаптик землі. Хтось утікав. А дехто, як і я, прагнув знайти шлях додому.
Коли вагон зупинився востаннє, на ньому залишилася тільки я. Опинившись перед крамницею, побачила двох схожих на мене чоловіків, які підфарбовували на вивісці назву «Пірс біґ стор».
На відміну від майстра Вана, Нам і Лум не просили мене довести, що я їм підходжу. Вони найняли мене відразу — запропонували їжу, житло й невелику плату за мою роботу. Тож я змінила план: якщо вдасться заощадити двісті доларів, я зможу нарешті вирушити на захід, на Територію Вашингтон, і повернутись у Китай. Ці гроші підуть на оплату дороги, житла, їжі та квитка на корабель. Та найголовніше — вони дадуть мені захист. Я пообіцяла собі перечекати тут зиму та пропрацювати весну, заощадити скільки вдасться й поїхати наприкінці літа. Пірс мав би стати для мене останнім пристанищем в Айдахо.
Тоді мені вже було легко називатися Джейкобом Лі. Я носила коротку зачіску до вух, бо побоювалася, що довга коса підкреслить надто м’які риси мого обличчя. Але було й дещо інше, чого я не врахувала. Якось Нам привселюдно здивувався, що моє горло досі таке плоске в моєму віці. Відтоді я носила навколо шиї хустинку, щоб приховати її гладкість.
Були й складніші речі. Два невеличкі горбочки на грудях належали жінці — тій, яку жадали чоловіки. Я не була такою й не хотіла, щоб мене жадали. Тож обмотувала груди смужками кремової тканини і з кожним обертом відчувала, як випрямляюся, утримуючи в грудях свою силу, та стаю менш вразливою, коли затягую себе дедалі тугіше.