Зате в крамниці тепло. Піч у кутку радісно палахкотить, і коли немає покупців, я стою перед нею та знову й знову кручу руками, аж доки вони стають жовтогарячими. Ще один спокійний день. Лум зустрічається з постачальником десь у місті. Нам просить мене залишитись у торговельній залі й обслуговувати покупців.
Я чую, як позаду мене відчиняються двері та завиває вітер.
— Вітаю, — промовляє він.
Сьогодні юнак одягнений у чорне пальто. Зверху картуз, який робить його схожим на хлопчака й роззброює на тлі широкої впевненої щелепи.
— Радий знову вас бачити, — каже він. — Мені повідомили, що прийшло моє замовлення.
Він без вагань крокує до мене. Ноги рухаються, а решта — ні, ніби його торс підвісили за мотузку. Я випинаю щелепу й випрямляюся, сподіваючись відтворити його поставу.
— Так, — чую сама себе. Я повертаюся за стійку. Він іде слідом і несе з собою запах чаю та старезної деревини. У голові лунає легкий гул, ніби вітер тепер поселився в мені.
Каніфоль лежить у шухляді під прилавком, акуратно запакована в коричневий папір і обмотана конопляною ниткою. Я дістаю її й кладу на прилавок.
— Скільки я вам винен? — питає юнак і дістає гаманець.
— П’ятдесят центів, — кажу йому, а голос не хоче виходити. Він киває й одну за одною викладає монети на прилавок.
Я мала б рахувати гроші, та натомість дивлюся на його руки. Красиві. Пальці довгі, кісточки посаджені глибоко, міцні та впевнені. Нігті широкі й плоскі, великий палець мускулистий, долоні гладкі. Ці руки більше схожі на віяла, ніж на руки. Вони ніби здатні розгорнутися й охопити весь світ.
— З вами все гаразд? — чую, як він питає мене.
— Даруйте, — кажу я, відводячи погляд. Згрібаю монети в долоню й кладу їх у касу. — Дякую. Приходьте ще.
— Чи можна зробити це замовлення щомісячним? — питає вже у дверях. Я бачу, як він стоїть, узявшись однією рукою за дверну ручку, і думаю, ці двері — єдине, що відділяє його від тепла крамниці й несамовитого вітру. Як мені хотілося б, щоб він залишився тут погрітися. Він повертає ручку. Я здригаюся, очікуючи, що вітер звіє його геть. «Не йди», — хочу сказати йому, та натомість лише киваю.
Він відчиняє двері. Вітер стогне, злегка задуваючи назад його пальто.
— Не мерзніть, — каже він мені, занепокоєно звівши брови.
Я бачу, як він віддаляється, — чорна пляма на тлі сірого дня. Опустив голову, ховаючись від вітру, одна рука на картузі, інша — глибоко в кишені тримає каніфоль. Я дивлюся йому вслід, аж доки він зовсім зникає, та воджу пальцями по місцю, де лежали його монети.
Сказавши Наму про каніфоль, я йду назад гріти руки біля печі. Роблю ними зо п’ять обертів і розумію, що гріти їх немає потреби. Ні обличчя, ні будь-яку кінцівку. Моє тіло вже горить.
Коли він пішов, я наказую собі триматися якнайдалі. Бо вже знаю це відчуття небезпеки: шкіра червоніє, ноги наливаються кров’ю. У шлунку відчувається голод, навіть якщо його щойно наповнила. Не знаю, чому цей юнак змушує мене так почуватися, але певна, що моє тіло намагається сказати мені: «Він — загроза». Цього разу обіцяю прислухатись. Я більше не попадуся. Більше не буде ні Джасперів, ні мадам Лі, ні Семюелів, ні сивих. Буду тільки я.
«Знову й знову, — казав майстер Ван, — відпрацьовуй штрихи знову й знову, аж доки не заплющиш очей — й ієрогліф зрине в повітрі. Доки не знатимеш щось так добре, що тілу залишиться лише слідувати твоїй волі».
Я готуюся до цієї миті, знову й знову піддаю себе небезпеці та чекаю на той день, коли зможу її розпізнати. Бути собою від самого початку вело мене тільки в пітьму. Натомість я тренуюся стирати, перевертати та відтворювати себе, аж доки мені залишиться просто зникнути.
Упродовж наступних тижнів я знаходжу спосіб зникнути, якщо юнак заявиться у крамницю. Я легко заскакую в підсобку й залишаюся там, аж доки почую, як двері знову відчиняються та зачиняються. Лум не розпитує мене, а лише дає вказівки, схилившись над своєю книгою. Нам, здається, завжди помічає, що я пішла, коли мене вже немає. А мені й байдуже. Для них я лише дивакуватий малий Джейкоб Лі.
Але принаймні я жива. В усякому разі мені вистачить повітря, щоб протягти ще одну ніч. Я наказую собі забути його, хай хто він такий. Вигадую ім’я почуттю, яке оселяється в мені, коли чую, як його голос лине крамницею. І переконую себе, що коли палаєш заживо, нічого доброго з того не буде.
5
У березні сніг досі йде: то сипле порошею, то ковдрою опускається на голови, доки все не покриє — кути, виступи, долини, вершини — геть усе навколо. Мені подобається дивитись, як світ змінюється від сніжного дотику — гілки вдвічі товщають під білим покровом, гострі скелі стають округлими й пухкими. Я тішуся, що все-таки існує велична сила, яка робить рівними людей і звірів та запрошує нас уклонитися перед тим, що нам непідвладне. У дні, коли в крамниці мало роботи, я гуляю містом та уявляю, який вигляд мають дерева влітку та чи є на них квіти. Вони можуть бути лавандовими, кораловими, білими. А після них можуть з’явитись ягоди.