Але справи у крамниці нарешті йдуть угору. Нам і Лум щасливі. А власник «Фостерз ґудз» — ні. Ми бачимо, як він мовчки й непорушно зависає біля нашої крамниці. Холод йому не страшний. Він важкоатлет, боєць. Гордість Пірса, за словами Лума, який знайшов замітку про Фостера в газеті «Пірс сіті майнер». У молодості Фостер був чемпіоном з боротьби, про що й досі нагадують його широкі, бичачі плечі та покалічені вуха. Від його виду мені ніяково — це інший вид загрози, ніж ті, з якими я стикалася раніше. Може, тому, що йому нічого не треба робити. Він знає, що його присутність сама по собі викликає тривогу.
Коли Фостер учетверте за тиждень затримується перед нашою крамницею, я запитую Нама й Лума, чи варто мені попросити його піти.
— Не розмовляй з ним, — гаркає Лум. Він підозріло ставиться до Фостера, як і до всіх інших, тож останніми днями тримає бухгалтерську книгу поближче до грудей, ніби це зробить крамницю непроникною.
Нам заламує руки, але в таких питаннях він покладається на Лума.
— Я не сумніваюся, що у Фостера добрі наміри, — каже він після того, як Лум пішов. — Він просто хвилюється за свою справу, як і ми.
А все тому, що в нас стає дедалі більше білих покупців. На моїх очах вони зливаються в одну велику білу істоту.
— Вітаю! Як ваші справи? Допомогти щось підібрати? — запитую їх. Я маю бути їхнім консьєржем, як каже Нам. Тим, хто може дати саме те, що зараз потрібно. Це ще один наш спосіб здобути перевагу над «Фостерз ґудз».
— Ви добре розмовляєте англійською, — каже мені жінка зі світлим крижаним волоссям, так ніби обдаровує мене дорогоцінним компліментом.
Я дякую їй, хоч і не знаю, у чому тут комплімент. А в душі хочу розповісти цій жінці, як саме я опанувала її мову. Розповісти про кімнату з маленьким віконцем, розміщеним так високо, що до нього не дістатися навіть добротною драбиною. Про стару з ціпком. Про те, як я горбилася над книжками й видавлювала з рота чужорідні звуки. Я хочу розповісти їй, як у бочці з вугіллям перепливала океан — і все задля того, щоб опинитися тут перед жінкою, яка хвалить мою англійську, вважаючи, що робить приємність.
Натомість я киваю та згинаю своє тіло в серп, щоб вона побачила, яка я вдячна.
В інших немає в запасі таких компліментів для мене. Один літній чоловік каже мені не витріщатися на нього й називає жовтим нехристом. Маленька дівчинка тицяє на мене пальцем і питає батька, чому я маю такий вигляд. Хлопець, не набагато молодший за мене, шкіриться й показує пальцями якийсь жест. Ще одна жінка відступає й гукає свого чоловіка. Той кидається й погрожує запроторити мене за ґрати за розмову з його дружиною. Це нагадує мені, як чоловіки дивилися на нас у мадам Лі, — ніби ми були чимось абсолютно іншим, а тому — страхітливим. У борделі вони вкладали цей страх на лопатки, коли тягнули нас у ліжка. Не знаю, як боротимуться з цим страхом тут, але починаю розуміти, що в місцевості Айдахо, яку ще називають Заходом, бути китайцем може стати рівносильно хворобі. Ледве не через день заходить хтось із людей шерифа й просить показати наші документи. Я протягую пожовклий папірець, який забрала в Семюела, — найдорожче, що тепер маю. Як і власник готелю у Сан-Франциско в ніч моєї втечі, люди шерифа не помічають різниці між мною та хлопцем, чия фотографія в моїх документах. Вони бачать лише китайця.
Більше, ніж будь-коли, я усвідомлюю, ким є. Простір між моїми очима й носом, між носом і губами, губами й підборіддям може бути чимось, що відрізняє мене від інших, навіть робить неповноцінною. Якби батьки бачили мене, то розсміялися б. «З чого це ти взяла, що інакша?» — запитали б вони. Але тут я справді інакша. Такою мене роблять білі люди. Бо чому вони тоді відступають убік, коли я проходжу повз, або уникають моїх очей чи шепочуть щось собі під носа так, щоб я не чула? Моє тіло вкрите складами іншої мови, як сувій царства, яке існувало задовго до них і ще довго існуватиме, коли їх не стане. Я — те, чого вони не можуть збагнути. Те, чого вони бояться. Як і всіх нас.
Але попри нашу «китайську» хворобу, кількість покупців зростає. Ціни надто привабливі для них, щоб від такого відмовлятися. Вони насторожено ходять крамницею, пурхають над полицями й одним оком розглядають товар, а іншим визирають когось, хто міг би впізнати їх і спитати, чому вони купують мило тут, у крамниці кулі, якщо далі по вулиці є чудовий американський магазин. Розплачуються вони мовчки — вивалюють монети на прилавок і вибігають на вулицю з опущеними головами.