Нам на вулиці, його округле тіло твердо стоїть на землі. Побачивши його, натовп відступається, відсахується як єдине ціле. Він щось їм говорить, його голос спокійний і гучний. Натовп затихає. Здається, слухає.
Але що довше Нам говорить, то більше наростає якась активність. Натовп знову обурюється: спершу стиха гуде, потім дедалі гучніше, аж доки тіла людей не починають стогнати під вагою гніву.
Я більше не чую голосу Нама. Думаю, він сам теж. Чоловік, який вишкіряв зуби, знову стоїть попереду, витріщається на Нама та кричить. Його вуха червоні, як сливи.
І тоді це стається — так швидко, що мої очі ледь устигають помітити. Повз вуха чоловіка пролітає якийсь предмет і приземляється біля правої ноги Нама. Нам нахиляється, щоб глянути на нього. Судячи з його мовчання, можу сказати, що він спершу розгубився, а потім злякався. Пальцями я притискаю вниз жалюзі, щоб краще розгледіти, і бачу біля нього камінь.
Перш ніж ми з Намом устигаємо зреагувати, у повітрі свистить ще один камінь — цього разу вдаряється у вікно прямо над моєю головою. Я різко вдихаю й відриваю руки від жалюзі.
Тоді я ще цього навіть не бачу, але розумію, що зовні світ обвалився. Голоси більше не голоси, а дике гарчання. Коли я знову зазираю через жалюзі, то бачу, як натовп ринув, але не по домівках, — ні, вони рвуться вперед. Нама вже не видно — люди обступили його, штрикаючи своїми табличками в небо, і дедалі більше каміння летить у вікна, градом обсипаючи скло.
«Треба забрати Нама всередину, — думаю. — Вони його вб’ють».
Двері переді мною. Я бачу їх. Я відчиняла й зачиняла їх сотні разів. Треба зробити лише кілька кроків, переступити поріг і вийти на вулицю.
Але те, що досі тримало мене живою, так само втримує мене на місці. Цей надійний інстинкт — захиститися, втекти — повертається, і моє тіло надто швидко йому радіє. Воно добре пам’ятає.
— Ворушися! — кричу я. Проте стою на місці, силуючись вирватися з себе, а голоси назовні сягають до чогось близького до вбивства. Я кричу на свої долоні, руки, ноги — але більше не впізнаю їх, так само, як і серце, що б’ється в мені.
Знову вона мене почула. Знову прийшла врятувати. Я відчуваю, як відкривається мій рот, як щось довге, вигнуте і слизьке випадає звідти на підлогу. З мене виповзає Лінь Дайю. Тепер вона врятує мене. Урятує нас.
Я бачу, як вона кидається до дверей, але насправді це роблю я. Бачу, як її рука хапається за дверну ручку. Бачу, як вона повертає її. Я чую голоси надворі, вони підхоплюють і несуть мене вперед. Їхня лють ошелешує, як холодна вода по тілу. Лінь Дайю просить мене прикрити руками обличчя — я слухаюся. Вона каже, що шукатиме Нама, а мені наказує стерегтися каміння.
Он він, лежить на землі, згорнувшись у клубок. Натовп танцює навколо нього, лупцює ногами та плюється.
— Припиніть! — плачу я й ненавиджу себе за це, бо сумніваюся, що чоловікам властиво плакати. Лінь Дайю підштовхує мене до Нама.
— Я вб’ю кожного, хто завдасть тобі болю, — обіцяє вона.
Нам не рухається. Я падаю перед ним на коліна й не можу спинити сліз.
— Будь ласка, — звертаюся я до людей. Вони кричать так гучно, а їхні зуби такі гострі. — Він не зробив нічого поганого. Відчепіться від нас.
Хтось розмахує плакатом з написом «МЕРЗЕННА РАСА» перед моїм обличчям. Я підіймаю очі й бачу білого чоловіка, який вишкірявся до мене. Зблизька видно, що його лице вкрите шрамами від віспи. Він задоволений, ніби знайшов на землі шматок золота. Підняту руку стискає в кулак. Якщо ці люди дізнаються, що я дівчина, що завадить їм вчинити наді мною наругу, як це зробив сивий? Я кидаюся прикрити Нама своїм тілом і молюся, щоб Лінь Дайю виконала свою обіцянку.
Але мої сподівання не справджуються. Натомість я відчуваю, як хтось підіймає мене за чаншань і витягує з натовпу.
— Ні! — вигукую я, бо думаю про Нама, який досі лежить на землі.
— Не пручайся! — кричить голос, що мене тягне. — Годі! Треба повертатися всередину.
Останнє, що я бачу, перш ніж зачиняються двері, — це білий чоловік із вишкіреними зубами. Натовп і далі штовхається навколо нього, але він стоїть непорушно. Чоловік підіймає руку та вказує на мене, скрививши рот у гротескній посмішці. Потім він повертається до натовпу й відмахує його геть, як мух. Голоси стихають. Одне за одним вони знову стають чоловіками й жінками. І так само одне за одним плюють на двері «Пірс біґ стор», перш ніж розвернутися й піти.
6
— Усе скінчилося, — каже голос звідкись здалеку. — Тепер ти в безпеці.
— Але ж Нам… — я плачу, уткнувшись у руку. Єдине, що бачу перед собою, це його тіло, схоже на мішок із землею, і тварюк, які лупцювали його ногами знову й знову.