Я її ігнорую.
— Намове ребро нарешті зажило, — кажу натомість.
— Це чудова новина, — відказує Нельсон.
Я розумію, що сиджу так, як сиділа б Дайю: ноги зімкнуті, коліна притиснуті одне до одного, руки складені зверху на них. Навпроти мене Нельсон розставив ноги так, що простір між ними утворює ромб. Його тіло розслабленіше, відкрите. Я переставляю ноги, намагаючись повторити за ним.
— Пече від полум’я? — питає він, побачивши мої рухи.
— Ні, — кажу я йому. — Хороша кімната, і готель теж хороший. Ти нічим мене не образив. Вибач, якщо змусив тебе так думати.
Почувши останнє, він усміхається.
— Просто я сподівався, що ми подружимося, — промовляє він. — У Пірсі нас лишилося небагато.
— Нам казав, що раніше тут було чимало китайців.
Нельсон киває й робить ковток чаю.
— Було. Особливо коли функціонували шахти. Там працювали тонни китайців. Мій тато був одним з них.
Ось вона — згадка про минуле, яке він мав, перш ніж стати тим, ким є зараз. Його слова схожі на світлячка, що кружляє в темряві. Я хапаю його обома руками і тримаю, знаючи, що світло от-от згасне.
— А де зараз твої батьки? — питаю я.
— Тато помер кілька років тому. Шахти доконали його легені. А після нього померла й мама. Гадаю, через розбите серце.
— Ох... Співчуваю.
— Ти дуже добрий, — каже Нельсон. — Іноді мені здається, що журба могла б поглинути мене. Але потім я нагадую собі, як мені пощастило. Хоч якийсь час я все-таки мав батьків. А скільки таких, хто осиротів значно раніше.
Його слова мужні, але очі розказують іншу історію — про самотність і, може, навіть страх. Він швидко відводить погляд, але я встигаю помітити — та сама історія живе й у мені.
Не стримуюся й випалюю:
— У мене теж немає батьків.
Слова злітають з моїх уст і линуть геть, нарешті виставлені світові напоказ. Поруч зі мною Лінь Дайю всмоктує повітря крізь зуби, її грайливість щезла.
— Навіщо ти йому сказала? — шипить вона. — Не слід нікому розповідати про ту, ким ти є насправді.
— Тобто, — затинаюся, — я не знаю, де вони. Вони зникли.
Погляд Нельсона зустрічається з моїм, і цього разу він не приховує болю в очах.
— О Джейкобе, тому ти завжди такий сумний?
Отже, він таки помітив. Хоч як я намагалася стерти своє справжнє «я» з власного образу, воно завжди знаходило спосіб вилізти назовні — та сама зажура, властива мені в дитинстві, перейшла зі мною й у доросле життя. Тепер, примножена справжньою трагедією, вона завжди буде помітною на моєму обличчі. «Так», — хочу сказати Нельсону. Хочу плакати. Після стількох років брехні та переховувань ніколи раніше я не була такою близькою до того, щоб сказати правду. Лінь Дайю хитає головою, та я не зважаю на неї.
— Я не хочу здаватися сумним, — видаю натомість ще одне зізнання.
— Це найперше, що я в тобі помітив, — промовляє Нельсон.
— Бабуся казала, що в мене завжди був такий вигляд, ніби я плачу, — третє зізнання тепер уже вислизає легко.
Він сміється. Я п’ю свій чай. Жасминовий. Щось більше, ніж чай, оселяється в мені — розкуте й пожадливе. У присутності Нельсона я відчуваю, ніби з мене спадає якийсь величезний тягар. Пригадую, як одного разу майстер Ван показав мені особливий вид паперу — давній, пофарбований у жовтогарячий колір, тому написи на ньому були схожими на тигрові смужки. Такого ефекту можна було досягти, лише якщо піддати папір ретельній обробці, що також зробило його щільним і жорстким, але водночас надало привабливості, бо його поверхня виблискувала, як сніг. Як нагадування про те, що загартоване може бути ще й красивим.
— Прийдеш іще? — запитує Нельсон, перш ніж я піду.
— Так, — відповідаю, хоч Лінь Дайю й намагається закрити мені рота.
— Добре, — каже він. — Ми станемо хорошими друзями.
9
Шериф Бейтс — чоловік широкоплечий. Його обличчя, тепер уже в цятках і віспинах, натякає на колишню красу, наліт якої поступово зішкрібає час. Усе, що лишилося, це жорсткі жовтуваті вуса та брови кольору яєчного білка. Коли він ступає, попереду нього йде солідне, пружне пузо.
Ідея належала Луму. Протести під крамницею нарешті вщухли, але на зміну їм прийшли нові жахіття. Плакатами, які колись приніс натовп, тепер обліплені наші вікна. Уже стало частиною моєї щоденної роботи виходити на вулицю з ганчіркою та відром теплої води й відтирати плакáти, які проголошують «ГЕТЬ КУЛІ», обзивають нас «КИТАЙСЬКИМИ ТВАРЮКАМИ» та «ЖОВТИМИ ДЖОНАМИ». Наступного ранку вони з’являються знову.
Але плакáти — це ще пів біди, як порівняти з іншим. На наш поріг приходять посилки, загорнуті в коричневий папір, з фекаліями, жовчю та органом якоїсь тварини. Після третього такого випадку я викидаю їх, не відкриваючи. Але вони все одно приходять.