Його брови насуплюються.
— Співчуваю, Джейкобе, — промовляє він. У його голосі відчувається біль, і я розумію, що цей біль за мене. Мені хочеться простягнути руку й торкнутися його, але я зупиняю себе.
— У кожного своя трагедія, — кажу я, сподіваючись, що звучу по-чоловічому.
— Це не означає, що хтось має страждати, — тихо каже він і підводиться. — Має бути спосіб позбутися цього болю. Я думав над цим. Може, нам почати з пошуку твоїх батьків?
Лінь Дайю заходиться реготом. На мить мені здається, що Нельсон жартує, і я мало не починаю сміятися разом із Лінь Дайю. Але тут Нельсон підводиться на ноги, його очі мов тліючі вуглинки, і я розумію, що він серйозно.
— Знаю, ти дуже за ними сумуєш, — веде він далі.
Цього я від нього не очікувала. Його слова розчиняють у мені браму, крізь яку хлинуть спогади. Мама обводить покупчиню — дружину генерала — навколо свого новозітканого гобелена, на якому фенікс видихує в небо білий дим. Тато п’є чай з генералом, а їхній сміх розкочується по всьому будинку, ніби хтось впустив усередину грім. І я з безкінечним тяжінням у серці до них, до нас, благаю всі чари, які є на світі, повернути мене й дозволити залишитися там назавжди. Нельсонові слова схиляють до чогось нового — мабуть, дозволяють оплакувати.
— Так, — промовляю я.
— Тоді дозволь мені допомогти, — каже Нельсон. — У мене є давній друг у Бойсе. Я познайомився з ним ще в дитинстві, коли мама відправила мене туди навчатися до скрипаля. У його родини дуже багато зв’язків у Китаї. Він може скористатися ними, щоб з’ясувати, що сталося з твоїми батьками.
Увесь цей план звучить небезпечно, вилами по воді писаний. Я вже починаю шкодувати, що розкрила Нельсонові те, що хоч трохи подібне на правду. Чи можна взагалі довіряти його другові? Якщо їм вдасться відшукати моїх батьків, вони неодмінно з’ясують, що я не Джейкоб Лі, а Дайю, зникла безвісти дочка. А що було б потім, я не знаю і знати не хочу.
— Нельсоне, — зрештою промовляю я, ретельно добираючи слова. — Я сказав тобі не всю правду. Насправді мої батьки не зникли. Вони померли.
— Що?
Джейкоб Лі бере гору й починає брехати так, як ніколи раніше.
— Я не збрехав, — кажу Нельсону. — У деякому сенсі вони справді зникли. Пробач, мені було надто боляче вимовити тобі це вголос першого разу.
— О, — Нельсон знову присів. З того, як він перемінився на лиці, я бачу, що він вирішив повірити Джейкобу Лі. — Я надіявся, що зможу допомогти тобі. Мій друг був би не проти. Він дуже добрий. Чудово було б дізнатися, що сталося з твоїм домом.
Моя внутрішня дитина, Дайю, не здасться без бою. Вона уявляє, як воно було б — знати, де саме її батьки, отримати папірець з їхньою адресою. З’явитись у їхньому домі, хоч би де він був, і сповістити, що після стількох років у них досі є дочка. Вони там чекають на неї.
— Можливо, дечим ви з другом зможете допомогти, — я розумію, що цією фразою відкриваю світ, назад із якого немає вороття. Тепер у небесному полотні діра, і вона розростатиметься далі, аж доки я не отримаю відповіді, доки не залатаю її так, як це зробила Нюва. Я дивлюся Нельсону в очі й відчуваю, як росте моя рішучість і впевненість, що вчиняю правильно.
— Мої батьки померли, але є двоє людей, яких я хотів би знайти. Вони дбали про мене після смерті рідних. Ростили в добрі. Я хотів би знати, що з ними. Можливо, навіть подякувати їм.
Звісно, я говорю про своїх справжніх батьків, але Нельсон про це не знає. Він думає, що вони померли і що мене виховували чужі люди. Так і має бути. Якщо видати батьків за інших, тоді Джейкоб Лі та Дайю залишаться нарізно.
Коли того дня ми з Нельсоном прощаємося, то вже маємо план: разом поїдемо в Бойсе, щоб зустрітися з його другом. Цього разу мені не доведеться ні про що думати. Ми смачно повечеряємо, а потім сходимо на концерт скрипаля, який йому подобається. Сидітимемо в театральному залі, слухатимемо красиву музику, наші плечі мимоволі доторкатимуться, а ми дивитимемося одне на одного й усміхатимемось.
Повернувшись у крамницю, я зустрічаю Лінь Дайю на моєму ліжку.
— Забула, чим скінчилася моя історія? — питає вона.
— Це інше, — кажу я їй. — Ми з тобою різні.
— Це ти так думаєш, — вона відкидає назад свою сяючу голову. — Але поглянь на нас. Без родини, самісінькі на чужині. Кохаємо тих, хто зрештою завдасть нам лише болю. От побачиш. Просто дочекайся кінця.
— Це інше, — повторюю я.
13
Його друг високий, як і Нельсон. Він приходить у брунатному чаншані та чорних штанях. Судячи з м’якого відблиску тканини, гроші в нього водяться. Дещо схожий на Нама й Лума, однак, на відміну від Нельсона, у нього є коса, що спадає аж за стегна. Волосся міцне, як туго скатане ковбаскою тісто. Година пообідня, і його чоло виблискує на сонці, наче свіжорозрізана диня.