— Семюеле, що ти тут робиш?
Нельсон чекає позаду мене.
— Ти знаєш цього чоловіка? — питає він.
Я ігнорую його. Не можу розповісти Нельсону про Семюела, хлопця, який плакав у моїй кімнаті в далекому Сан-Франциско, коли так палко прагнув стати чоловіком.
— Гроші є?— нерозбірливо промовляє до нас Семюел. — Вони мене вигнали, — він простягає руки, склавши їх у жменю. Я дивлюся на них і ледь стримую нудоту.
Одна рука на місці, простягнута до нас долонею вгору. А замість другої — не рука, а просто плоть. Щось безформне, шкіра пурпурова та пошматована. З текстурою, як драглиста каша. І я розумію, що з його руки вирізали кістки. А потім відчуваю запах — гнилої плоті, засохлого гною та заіржавілої крові. Я прикриваю рот своєю вільною рукою.
— Господи, — вигукує Нельсон.
Семюел розчаровано опускає руки.
— Марна справа, — бурмоче він, згорбившись. І знову береться читати свого нерозбірливого вірша.
— Звідки ти його знаєш? — запитує Нельсон. Я знову пропускаю його запитання повз вуха.
— Твоя рука, — кажу я Семюелу. — Що з нею сталося?
— Га? — вигукує Семюел. — Оця? — Він знову підіймає те, що й рукою назвати важко, і тицяє мені в обличчя. — Це розплата за все, що я накоїв.
— А що ти накоїв? — питає його Нельсон, намагаючись бути люб’язним.
— Узяв те, чого брати не дозволено, — відповідає Семюел. — Хіба ж я знав?
— Про що ти? — питає Нельсон. — Що ти взяв?
— Ха-ха... її, — видихує Семюел. — Однак вона мала свою ціну. І він подбав, щоб я розплатився. Ще й як.
Я дивлюся на груду з його руки. Цю руку я добре пам’ятаю. Спостерігала, як вона лежала на його коліні всі ті рази, що ми сиділи на моєму ліжку в борделі.
І тут я починаю розуміти, про що йдеться.
— Це він? — мій голос дрижить, не в змозі вимовити його ім’я. — Це він зробив таке з твоєю рукою?
— Е-е-е, — Семюел пильно примружується на мене. — Він? Так, він! Усі вони! Він разом з моїми напіврідними братами знайшов мене. Але я ні слова не розказав їм про неї! Ну хоч на щось я ще здатний!
Нельсон штовхає мене у спину:
— Гадаю, нам краще піти. Ми нічим йому не допоможемо.
Переді мною Семюел, хлопець із мого минулого, а поруч — Нельсон, чоловік із теперішнього. Він має слушність. Зараз я нічого не вдію. Мушу рухатися далі.
Та коли я збираюся йти, Семюел хапає мене своєю здоровою рукою.
Його хватка напрочуд сильна. Тверді, мов пазурі, пальці стискають мою руку нижче від ліктя. Нельсон вискакує наперед, щоб відірвати від мене його руку, але це зайве — перш ніж Нельсон устигає дотягнутися, Семюел відпускає мене, плюхається назад і регоче.
— Я тебе знаю? — питає Семюел. — Я знаю когось схожого на тебе.
— Нам треба йти, Джейкобе, — повторює мені Нельсон. — Він п’яний, як чіп.
Цього разу я слухаюся. Ми полишаємо Семюела на сходах, проте його сміх переслідує нас, навіть коли ми повертаємося до готелю.
— Що з ним буде?
Нельсон опускає очі.
— Ти ж бачив його руку, — відповідає. — Без прихистку той хлопець довго не протягне. Чесно кажучи, не знаю, як він стільки протримався. Певно, алкоголь притупляє біль. Поки що.
Нагорі Нельсон каже мені помити руку там, де торкався Семюел. Ми домовляємося вранці повернутись у Пірс.
Лише коли я зачиняю двері у свою кімнату й переконуюсь, що ізольована від зовнішнього світу, то дозволяю собі схлипнути у стиснутий кулак.
Семюел, наївний дурник, нетерплячий хлопчисько, який стільки базікав про свої мрії поїхати в Бойсе та стати чоловіком. Вочевидь, він хоч раз обмовився про це своїм братам. Тож тому, хто справді шукав, було неважко відшукати тих двох, переконати їх поїхати вслід за Семюелом і покарати його за проступки. І цей хтось, водночас, міг використати Семюела, щоб знайти мене.
Я не маю жодних сумнів, хто такий він у Семюеловій історії. Джаспер тут. І коли я дозволяю матеріалізуватися його імені, переді мною починає з’являтися й він сам, аж доки я перетворююся просто на маленьку дитину посеред кімнати, а він стає більшим за небо.
— Тепер ти мене послухаєшся? — підганяє мене Лінь Дайю, смикаючи за руки. — Нам треба їхати звідси. Тут небезпечно.
Дайю, ув’язнена в бочці з вугіллям, послухалася б. Вона стрімголов утікала б якнайдалі. Але я нагадую собі, що вже не та. У нинішньої Дайю є хороші друзі, ліжко, для сну в якому не вистачає тільки її, і безпечна дорога додому. А ще ця Дайю знає те, чого досі не довідався Джаспер. Моє нове ім’я й нове обличчя.
— А як же сивий? — тисне Лінь Дайю. — Він знає, що ти не хлопець.