І я знову згадую ту ніч. Семюел плаче на підлозі, а сивий хтиво позирає на двері. Якби Джаспер натрапив на сивого, то дізнався б про Джейкоба Лі. Сивий не захистив би мене, як і Семюел.
— Ну то ходімо, — каже Лінь Дайю. — Тікаймо, як тікали раніше. Тікаймо, аж доки не опинимося вдома.
«Можна було б це зробити, — роздумую я. — Вирушити вночі й попрямувати на захід. І навіть записки Нельсону не залишити. Нельсон. — Думка про те, що він уранці стукає в мої двері, тільки цього разу безперестану, сповнює мене смутком. — І що сказали б Нам і Лум, якби я не повернулася?». Усе сталося так швидко. Я не була готовою вирушити в таку мандрівку.
— У нас замало грошей, щоб доїхати на захід, — кажу я Лінь Дайю, сподіваючись, що вона не помітить інших причин, які назрівають у моєму серці. — Без Вільяма нам не впоратися.
Вона хитає головою вперед-назад, її сріблясто-чорне волосся хльоскає на знак протесту:
— Я намагаюся тебе захистити.
— Не забувай, — кажу я Лінь Дайю, — мене від них розділяють два роки.
Я вірю в це. За два роки все може змінитися. Разом з кров’ю, що тепер тече з-поміж ніг, на моєму колись яйцеподібному обличчі проявляються нові риси. Загострені вилиці, ширший ніс. Досі той самий похмурий вираз обличчя, але тепер наділений метою.
Два роки — і я більше не дитина.
— Поглянь, — я відступаю, щоб продемонструвати Лінь Дайю своє тіло. — Тут я подовшала, там — поширшала. І погодься, я стала вищою.
— Згодна, — каже вона, оглядаючи мене.
Поруч з Нельсоном мене було б майже неможливо відрізнити від будь-якого іншого китайця. Я вже геть не та голодна дівчинка-хлопчик на рибному ринку в Джифу. Не та безпорадна дівчина-хлопець, яка плаче на ліжку в маленькому готелі.
Чого там мене навчав майстер Ван? Я маю бути виразною та впевненою, як чорна цятка на сторінці. Гарна лінія відображає внутрішню силу. Вона самодостатня, у ній немає місця для слабкості чи сум’яття духу.
«Виразною та впевненою, виразною та впевненою, — повторюю собі. — Вдихай виразність і видихай упевненість». Я розплющую очі — Лінь Дайю стоїть і повторює за мною, вдихає й видихає. Я дивлюся на неї й заспокоююсь.
Може, Джаспер і тут, але він не знає, ким я стала. Проте підбирається ближче і зрештою знайде мене, у цьому я певна. Музика нашого дня зникає, теплі почуття, які зринали від думки про обличчя Нельсона, тепер здаються сміховинними. Дайю, як ти могла так утратити пильність? А тим часом Джаспер просувався вперед, наближався. Глянь, як близько він зрештою дістався.
«Пам’ятай, це не твій дім, — кажу я собі тієї ночі. — Ти мусиш знайти шлях додому, перш ніж Джаспер знайде тебе».
Вересень здається таким далеким.
Перл плаче, а Свон не перестає верещати про свої потріпані подоли. Айріс хихикає та затуляє рота пальцями, які нагадують ґрати на наших вікнах. Джейд теж тут, з брудними й босими ногами. Ми вишиковуємось у ряд і чекаємо, коли, як завжди, зайде мадам Лі, пройдеться вздовж нашої шеренги й розкритикує нас.
Але заходить не мадам Лі, а жінка з ротом, більше схожим на дзьоб, — оранжево-червоним і ножеподібним. Вона розправляє руки, проте це не руки — те, що здавалося мені рукавами її шовкової сукні, насправді виявляється крилами. Вона стоїть перед нами й розкриває рота — усередині я бачу лише сірий язик, що ворушиться в темряві.
Коли прокидаюся, то пишу листа Вільямові з проханням з’ясувати для мене ще дещо. Невеличка послуга. Я була б вдячна, якби він нічого не казав про це Нельсону. «Особисте, сам розумієш». Я відношу листа на пошту ще до сходу сонця, бо побоююся, що денне світло зробить мене вразливішою, а потім біжу назад у готель, щоб зустрітися з Нельсоном. Образ твердого сірого язика Сваллов здавлює мій череп.
14
Настає червень, і земля стає барвистою смугою. Жовтець, оранжеві маки, біла конюшина, рослини з бруньками, схожими на краплі води, грінделія, шипшина, квіти у формі перевернутих ваз. Ще захопливіші сосни, які обрамлюють місто. Вони виструнчилися й розпишніли в приємному літньому бринінні. Нельсон каже, що на світі немає кращого місця для літа, ніж Айдахо, особливо коли починають розпускатися квіти, забарвлюючи стежки до пагорбів і далі аж до гір, мов бризки фарби з норовливого пензля. І я йому вірю.
Літо прекрасне, але я розгублена й підозрілива. Імовірно, Джаспер уже прибув у Бойсе, та щойно він зрозумів, що мене там більше немає, то перевернув би кожне місто в Айдахо, розпитуючи про дівчину, перевдягнену в хлопця, схожого на мене. Пірс — велике місто, та спершу він зупинився б у більших та жвавіших — Айдахо-Сіті, Воррен, Річмонд, долина річки Салмон. Я пам’ятаю голос, який чула того дня на причалі в Сан-Франциско, — хтось ледь чутно проспівав мені: «Прощавай». Він шукатиме, доки літо перекочуватиметься в осінь, їхатиме тими самими стежками, що й я, і зрештою добереться сюди. Гадаю, раніше вересня до Пірса він не дістанеться. А коли приїде, то мене вже тут не буде.