Біля школи звертаю на стежку, яку колись показав мені Нельсон. Тоді вона була ледь помітною, а тепер прим’ята і протоптана. Певно, він часто сюди приходить. Я усміхаюся, бо уявляю, як він вивертається туди-сюди, оминаючи гілки. Через хащі, попід черепаховим ставком. Чотири висохлі черепахи засмагають на впалій колоді. Їхні панцирі, вкриті коричневими цятками, ледве не димлять на сонці. Згадую бабусю. Цікаво, яка зараз погода в нашому селі? У літню пору спека зливалася з вологою з моря та робила село майже непридатним для життя. Зробиш крок на вулицю — і все тіло злипнеться. Зате рослини там процвітали — овочі, фрукти, трави. Їм подобався ґрунт і вологість, тож ми були вдячні, що вони не давали нам померти й дарували продовження життя.
Бабуся казала, що ми говоритимемо тільки під час дощу. В Айдахо постійно сухо, та я більше не журюся. Невдовзі ми зможемо поговорити наживо.
Попереду галявина. Вона видніється дедалі краще в міру того, як я наближаюся. Проте я тут не сама. Посеред галявини стоїть Нельсон, ніби перед публікою з довколишніх дерев. Він повернутий до мене спиною, прямою й широкою, а здорова чорнота волосся вражає на тлі навколишньої зелені та синяви. Усередині мене вирує неймовірне щастя. Мені не терпиться вигукнути його ім’я та побачити вираз обличчя, коли він озирнеться й побачить, що я тут.
Але Нельсон не сам. Тут іще хтось. Із заростів дерев виходить дівчина з алебастровою, недоторканною шкірою. Її волосся тонкою золотою ниткою спадає на плечі. Ніби з ткацького верстату моєї матері. Дівчина вишукана — усе, від її прекрасної сукні до капелюшка в блідій руці, говорить мені, що вона приваблива й жадана. Коли я дивлюся на неї, то розумію, що не вигукну Нельсонового імені і що мені слід лишатися там, де стою, — за заростями кущів глоду. Нельсон повертається до дівчини, жестом підзиваючи її ближче, і вона підкоряється, простягнувши руки йому назустріч. Видовжене лице, широка щелепа, але риси витончені — ніс мов бутон, вуста бантиком, погляд переливчастий і оповитий серпанком, ніби вона щойно пробудилася від сну. Нельсон повертається до неї — і її вуста розкриваються в усмішці на все обличчя, а очі тягнуться до нього. У сонячному світлі зуби виблискують, як опал.
Я дивлюся, як вони обіймаються. Голова дівчини на тому самому місці, де Нельсон кладе свою скрипку. Навколо них танцюють дерева під повіванням денного вітерцю, їхнє листя майорить на небесному тлі. Для Нельсона з дівчиною тут усе ідеально: день погожий, сонце високе, а вітер — лагідний. Усе на своєму місці, крім мене.
І раптом мені стає соромно. Я не більше ніж дівчина, затиснута всередині хлопця; жінка, яка видає себе за чоловіка. Любов — 愛 — це відмова від себе заради іншого. Але для цього треба мати серце, вільне віддатися. Мені нічого дати Нельсону, бо все, що я маю, несправжнє.
Нельсон гладить дівчину по голові рукою — тією самою, яку я вважаю вправною і доброю. Не хочу більше на це дивитися. Я — пляма, яке псує їхнє піднесене в усіх інших виявах полотно. Тому якомога тихіше розвертаюсь і пробираюся назад крізь кущі й дерева. Тільки коли впевнююся, що вони мене не почують, починаю бігти та стиснутими в кулаки руками відбиваюся від спогаду про побачене. Не озираючись.
Я переживала чимало почуттів і вигадувала їм багато імен. Цього я називати не хочу. Ніби хтось прив’язав до мого серця великий камінь так міцно, що вени наповнилися й набухли, а потім жбурнув цей камінь у найглибше місце в океані.
Я хочу боротися, проте знаю, що це безглуздо. Я тону не через камінь, а тому, що сама — камінь.
— А на що ти сподівалася? — запитує мене згодом Лінь Дайю. — Що він покохає тебе? Та він тебе навіть не знає. Ха! Ти сама себе не знаєш.
— Замовкни! — вигукую я. — Цить, цить, цить!
— Ти — дівчина, яка вдає хлопця й усюди носить із собою привида. Він ніколи не покохає таку, як ти.
— Знаю, — я хочу втерти їй носа. — Я ніколи його й не просила про це.
— Тоді чому ти плачеш?
15
Літо пролітає, як пісня, що добігає кінця, повторює по колу свою репризу. Щоночі я рахую гроші, які заховала в торбинці під подушкою. Стільки робіт — і крихта заощаджень. «Я зробила все, що могла, — кажу собі. — Решта буде за Вільямом».