– Встигнемо. Почекай тут хвильку, – попросив, побачивши за піччю на урвищі квітучий бузковий кущ.
– Хвильку почекаю, – кивнула Маруся.
Сіла на перекинутій тачці, скинула позичений чобіт і, старанно витрусивши з нього камінці, стала перемотувати онучу.
Там, де стояла піч, знову щось грюкнуло. Дівчина здригнулась, але навіть не оглянулася, гадаючи, що то тріскаються невипалені цеглини.
Аж раптом вона почула поряд із собою шелест, хотіла повернутися, та було вже запізно. Хтось високий і дужий однією рукою вхопив її за горло, другою вправним рухом засунув у рота ганчірку й, викрутивши за спину руки, потяг за собою. Якусь мить Маруся ще бачила скинутий чобіт, що лежав біля тачки, на утоптаній, вкритій купками свіжої трави глині, а потім напасник накинув їй на голову пропотілу блузу з грубого військового сукна.
Видираючись на стрімке узбіччя і весело висвистуючи пісеньку про радиста, Янек вишукував у кущах фіолетові та білі, найпишніші китиці бузку й робив з них букета. Глянувши вниз і не побачивши на перекинутій тачці Марусі, тільки всміхнувся, впевнений, що вона сховалася навмисне.
Нахиляючи високі кущі, він зірвав ще кілька гілок, зв'язав їх добутим з кишені шматком кабеля і збіг униз, долаючи великими стрибками перешкоди й весело гукаючи під мелодію пісеньки:
– Це я, це я, це я, кличу тебе, люба, я…
Добігши до тачки, занімів, побачивши чобіт. Простяг руку до пістолета, та в цю ж мить хтось притулив йому дуло до спини й вирвав зброю з кобури.
– Мовчати. Повернися, – тихо сказав напасник по-німецькому і, міцно вхопивши хлопця за плече, допоміг виконати наказ.
Повернувшись, Кос заціпенів: в отворі печі стояла Маруся з кляпом у роті і зв'язаними за спиною руками, а росллй есесівський офіцер приклав їй багнета до шиї- шкіра злегка вгиналася під натиском вістря.
– Твоя дівчина… Життя або смерть! – Той, що цілився в Янека з пістолета, намагався підбирати найпростіші слова: – Померти або жити. Нам потрібен інший одяг, – показував жестами, що хоче перевдягнутися. – Розуміти?
Янек кивнув, що зрозумів, а той, розчепірюючи пальці на руці, пояснював далі:
– П'ять одягів… Цивільних костюмів, не мундири. Ти маєш десять хвилин часу, – знову показав, що йдеться про п'ять цивільних костюмів і десять хвилин. – А то…
Есесівець, який стояв поряд з Марусею, зробив вимовний жест багнетом.
– Розумієш?
Кос знову кивнув головою і, за дозволом німця, кинувся туди, де, видніли найближчі будинки містечка. Біг мов очманілий, жах проймав його всього. Кущі, трава і щораз ближчі будинки мріли наче крізь імлу, липку й сіру, освітлену блиском багнета, прикладеного до Марусиної шиї.
Він не знав і навіть багато пізніше не міг пригадати, до якого увірвався будинку, з якої шафи, а може, скрині витяг П'ять чоловічих костюмів. Отямився лише, женучи назад, коли мало не спіткнувся об труп солдата, якого на околиці йіста наздогнала куля. Лежав горілиць, розкинувши руки, а з його сумки викотились у траву важкі яйцеподібні нарізні оборонні гранати. Кос мимоволі помітив – гранати з запалами, і пригадав собі, що одне таке «яйце» дає понад сотню осколків, які смертельно б'ють у радіусі п'ятдесяти метрів.
Вхопивши гранату, він помчав далі. Обличя заливав рясний піт, що пік очі, каламутив зір. Оберемок цивільних костюмів, перекинутий через руку, дедалі важчав і важчав. Пагорб ще затуляв фундамент димаря і перекинуту тачку, коли, боячись, що запізниться, Янек загукав:
– Алло! Алло! – і жадібно хапав ротом повітря, а коли вже був близько, закричав по-німецькому: – Кому передати одяг?
– Мені, – відповів есесівець у сорочці й чорному галіфе, виходячи назустріч хлопцеві з автоматом у руці:
– Ти говориш по-німецькому, – сказав здивовано і простяг руку по костюми.
Кос позадкував.
– Де дівчина?
Від міста почувся лункий удар годинника. Німець секунду прислухався, чи не вдарить удруге, а потім підняв дуло автомата і змінив тон:
– Твоя дівчина, ти, дурню… – промовив, хапаючись лівою рукою за одяг, і вираз його обличчя не віщував нічого доброго.
Янек зненацька накинув одяг на автоматне дуло. Заторохтіла приглушена черга. Кос рвонув запобіжника, однією рукою вхопив ворога за шию, а другу, з гранатою, сунув перед самісінькі очі есесійцю.
– Моя дівчина або…
Німець уже виплутав автомата з одягу, але, побачивши гранату, опустив зброю – постріл став би для нього самогубством.
Цю ж мить усередині печі звалилася купа цегли. Крізь діру в стіні бурхнув клуб рудуватої пилюки, хтось заверещав. Мов із катапульти, вилетіли звідти двоє есесівців, за ними, перевернувшися в повітрі, – третій; на спині четвертого з гарчанням виїхав Шарик і повалив його на землю.