— Аякже, неодмінно треба взяти хлопчика! — гаряче підтримав Аку бузьок. — Це просто щастя, що ми хоч якось зможемо віддячити йому за послугу. А що мені й досі прикро за свій поганий учинок, то я сам понесу його на гору Кула. Звичайно, не в дзьобі, — додав він, сміючись.
Нільс зрадів, що Ака згодилася взяти його з собою на свято, а надто потішило хлопчика, що сам поважний бузьок Ер-менріг понесе його туди. Бо ж це значило, що відтепер лелека буде йому за приятеля, а може, колись і в біді допоможе.
Дикі гуси швидко причепурилися й вирушили на гору Кула — на велике весняне свято звірів і птахів. Нільс сів на спину лелеці і гайда слідом за гусьми. Оце то був політ! Бузьок Ерменріг виявився великий майстер літати. Ака та її табун рівномірно махали крильми і линули собі вперед, а лелека то здіймався на страшенну височінь і ширяв у блакиті, розправивши крила, то несподівано блискавкою метався вбік і каменем спадав донизу, то виписував над табуном гусей кола.
Нільс нетямився з радощів. Щоправда, він трошки боявся, зате аж тепер відчув по-справжньому, що значить літати.
2
У цілому Сконе немає такого мальовничого місця, як Кула. Велична гора вихопилася з рівнини і, скільки лиш змогла, висунулася в море. Біля підніжжя гори нема навіть вузенької смужки землі чи бодай піску, що захищала б її від грізних хвиль. Тут протягом віків порядкує море, обточує скелясті кручі й надає їм форми, якої само хоче.
Море та його помічник вітер пощербили гору прямовисними розколинами, поробили затишні затоки, над якими нависає грізне каміння й віддзеркалюється в зеленій, аж темній воді. В скелях стирчать вишліхтувані, чорні, мов зуби дракона, прискалки, і гладенькі колони здіймаються просто з зоди. Стрімкі голі урвища чергуються з пологими зеленими схилами, а подекуди видно вузькі отвори, що ведуть до величезних похмурих печер. Тут над водою гордовито височить кам’яна
брама, а там у море випнулись гострі гранітні зуби, об які ненастанно розбиваються водяні кряжі...
І скрізь, де тільки можна, в усіх заглибинах, на кожному прискалку, згори й з боків приліпилися кущі й трава. Ростуть на горі Кула й дерева, але ненастанні вітри зігнули їх, пригнітили до кам’яного громаддя. Щоб утриматися над урвищами, стовбури дубів похилилися і заледве не плазують по землі, а присадкуваті буки сховалися в ущелини і там розкинули своє верховіття.
Мальовничі закутки гори, безкрає синє море та чисте повітря принаджують сюди влітку цілі валки людей. Але важко сказати, чим гора Кула вабить птахів і звірят. Однак вони збираються сюди щовесни на велике свято.
Вночі напередодні свята на гору Кула вирушають усі чотириногі — олені, зайці, лисиці, вовки та інші дикі звірі. Вони йдуть затемна, щоб їх не помітили люди. А перед сходом сонця всі збираються майже на самій вершині на зарослому травою майдані, оточеному з усіх боків стрімкими скелями.
Під час свята між звірами панує мир і злагода. Зайченя, наприклад, може спокійно стрибати поміж лисицями, не боячись, що котрась одкусить йому вухо, а оленя — примоститися під носом у вовка. Проте кожен рід, як велить старовинний звичай, розташовувався окремо від іншого.
Звірі порозсідалися і почали виглядати птахів. Як завжди
* на свято, того дня була гарна погода. Це тому, що свято скликали журавлі, а вони вміють угадувати погоду і не затівали б великого грища, якби клалося на дощ. Та хоч небо було ясне й повітря чисте, птахи не летіли. Дивно! Сонце підбилося височенько, і вони мали б уже прибути.
Раптом звірі помітили на небокраї невеличку хмарку. Вона сунула до гори і ставала дедалі більша. Коли ж хмарка опинилась над майданом, з неї полився спів, щебет і свист, ніби вся вона складалась із голосів. Врешті хмарка сіла на один пагорок і відразу обернулася на сірих жайворонків, червонястих снігурів, чорних шпаків та зеленкуватих синичок.
Відразу по тому над рівниною знову з’явилася хмарка. Во-
■Ш
' 'V
ш
на зупинялась над кожним двором, над кожною хижкою і кожним замком, над копальнею і містом, над хутором і вокзалом, над кожним заводом і рибальським висілком. І скрізь від землі до хмарки немовби здіймався стовп сірої пилюки. Від того хмарка росла та росла, і коли нарешті досягла гори Кула, то це вже була величезна хмара, що закрила все небо. Хмара зупинилась над майданом, і з неї полилися на землю; дощем горобці.
Та ось край неба втретє встала хмара — ще більша за перші. Крізь її сіро-синю товщу не пробивався жодний промінь сонця. Понура, страхітлива, вона насувалася, немов буря, і з неї лунало моторошне крякання і пронизливий вереск.