Коли Текелій отримав від Прозоровського звістку, що паланки ним захоплені, то зразу не вдався до сили, а вирішив діяти хитрістю. Він послав у Січ офіцерів і запросив кошового отамана зі всією старшиною до себе в гості.
Калнишевський зрозумів, що генерал хоче обезголовити Січ, а потім узяти її приступом. Тому зібрав на раду курінних отаманів.
— А що, панове отамани, робитимемо? Генерал у гості нас кличе. Підемо чи ні? Віддамо йому Січ чи будемо битися?
Отамани обурено загаласували:
— Браття! Та нас просто хочуть вигнати з Січі!
— Хочуть забрати наші степи і наші вольності, кров’ю завойовані нашими батьками та дідами!
— Не підемо! Будемо битися! Покажемо Текелієві, де раки зимують!
Однак значна частина Січової старшини мовчала. Мовчав і кошовий отаман Петро Калнишевський.
Врешті, коли перший спалах обурення улігся, він промовив:
— Панове отамани, я цілком поділяю ваші думки і ваші почуття, та поміркуймо, що з того буде,— у Текелія втричі більше війська. Та ще й Прозоровський підійшов з великою силою. Ми й дня не протримаємося! І самі загинемо, і сім’ї наші сконають у Сибіру.
Втрутився січовий архімандрит Володимир Сокальський:
— Браття мої, чада мої,— сказав він,— не проливайте християнської крові, не беріть гріха на душу! І самі загинете, і сім’ї занапастите, і багато душ християнських безвинних погубите. Змиріться, чада мої,— і Бог вас помилує і захистить! Ідіть до Текелія!
На жаль, Бог не захистив.
Пішла запорозька старшина з хлібом-сіллю до генерала Текелія. Той спочатку запросив до столу, пригостив, а наступного дня вранці звелів усіх заарештувати, забити в кайдани і відправити до Петербурга.
— Ну, а що ж запорожці? Билися?— спитав Хуржик.
— Ще цілий тиждень. Текелій не наважувався нападати на Січ,— повів мову далі Безкровний.— Боявся, мабуть, різанини... Запорожці теж причаїлися і мовчали, бо бачили, що сили їхні замалі, щоб розпочати битву. Натомість вони пішли на хитрість: послали до Текелія послів з проханням, щоб дозволив їм вийти з Січі половити рибу, бо, мовляв, нічого їсти. Текелій дозволив. Тоді січовики вийшли з Січі, залишивши в ній лише двадцять чи тридцять немічних, старих та хворих братчиків своїх, сіли на човни і гайнули тільки їм відомими гирлами та протоками до моря. Побачивши, що його обдурено, Текелій розгнівався і наказав Січ пограбувати, розорити, вали розкопати, а курені спалити. Церкву святої Покрови пограбували дощенту. Що там було цінного, забрав собі Потьомкін, решту похапали солдати. Отакі-то були невеселі Зелені свята для нас того сумнопам’ятного року 1775-го.
— А далі що? Куди ж подалися запорожці?— спитав хтось.
— Ми випливли на своїх чайках у море. Куди пливти? Ніде нас не ждали, ніде нам не було притулку. Залишалося одне: піддатися нашому споконвічному неприятелю — турецькому султанові і просити його, щоб він дозволив оселитися за Дунаєм, на пустинних, майже не заселених ніким землях. Поки запорозька депутація подорожувала до Стамбула, ми тим часом зупинилися на Тілігулі [3]. Султан дозволив запорожцям поселитися на Дунаї, сподіваючись у майбутньому використати їх як військову силу. Значна частина їх під проводом похідного отамана Ляха відпливла морем у Дунайське гирло. А багато хто зостався біля Тілігула. Серед них і я. Та незабаром потягло мене у рідні краї — на Лубенщину. Так я опинився в Засуллі.
— А що ж кошові старшини, котрих заарештував Текелій? Яка доля кошового отамана Петра Калнишевського?— спитав Івась.
Безкровний сумно похитав головою.
— Мов у воду канули. Уже пізніше, в Лубнах, я дізнався, що Калнишевського заслали в Соловецький монастир, де його було замуровано в казематі як найтяжчого злочинця. Залишили йому замість вікна лише вузьку щілину, щоб подавати воду та їжу. Так і мучиться славний воїн у холодній темниці донині, якщо живий [4]. Інших отаманів теж покарано тяжко: військового писаря Івана Глобу запроторено в Білозерський монастир, військового суддю — в Тобольський, а полковників Чорного, Кулика, Пелеху, Порожню, Головка посаджено також на воду та хліб по різних фортецях та монастирях у сирі холодні каземати, ніби вони не славні сини Війська Низового Запорізького, а вбивці чи злодюги... Ось так з волі цариці Катерини згинула наша преславна вольниця — Січ Запорозька. І хтозна, чи відродиться коли-небудь... Розсіялися братчики по світах, як туман по долині,— хто на Соловках та в Сибіру, хто під султаном — молиться не нашому Богові, а хто залишився на нашій землі, той тепер служить у Херсонському та Полтавському пікенерських полках, а більшість стало гречкосіями — орють землю, сіють, жнуть, стають простими селянами, і великі пани, як Потьомкін, до прикладу, чи той же Браніцький помалу, без поспіху перетворюють їх у звичайних кріпаків... Ось чому, братове, коли потрапляю на ці споконвічні запорозькі землі, я неодмінно плачу. Та й як не плакати? Як не ридати?
Він замовк і втупився у малиновий жар багаття. І його сумний погляд туманився проти вогню сивими слізьми.
9.
Переправа в Бериславі була довга і важка, а шлях до Перекопу — ще важчий. Рівний, безводний степ, що лише недавно перейшов з-під влади кримського хана під владу Російської імперії, ще був не розораний, хоча й поділений царицею поміж вельможами. Він густо заріс полином, буркуном та сивою ковилою. Під палючим сонцем бур’яни почали сохнути, чахнути. Широка наїжджена дорога, здавалося, не мала кінця-краю. І попереду, і позаду над нею здіймалися хмари куряви — то був знак, що по ній ідуть чумацькі валки.
Івась ішов поряд з волами, стомлено погейкував на них. На зубах потріскував пісок, обличчя та одяг запорошені — тільки очі поблискують. Страшенно хотілося пити, але Хуржик наказав видавати із запасів, що везли від Дніпра, лише по дві кварти теплої води — уранці та ввечері. Волів напували в напівпересохлих річечках, і вода в них була каламутна, гірка. А до Перекопу — ой як не близько!
Язик пересох і, здавалося, розпух, став шорсткий, мов тертушка. А сонце пече немилосердно. Небо над головою дихає розжареним горном.
Воли розімліли, пристали, чапають по пилюці, ніби варені. Мажі поскрипують, однак руху вперед майже не помітно: рівний, безмежний степ скрадає його. Окові ні за що зачепитися на ньому. Та Івасеві дорога знайома, і він знає, що незабаром безіменна річечка, де буде зупинка, а може, й вода.
Хай і непридатна для пиття, бо в ній кишать п’явки та черв’ячки, однак освіжити зморене тіло можна.
— Гей, гей, сірі! — гукає він на волів.— Уже недалеко!
Степова річечка майже пересохли. Лиш подекуди каламутно поблискує зеленкувата вода, але, побачивши її, воли раптом прискорюють ходу.
— Розпрягайте!— гукає Хуржик.— Тут днюємо, вечеряємо, а вночі рушимо далі. Їхати вдень — одна мука! Замордуємо волів!
Стали табором. Воли зразу ж кинулися до води. Вона гірко-солона, скаламучена, але п’ють. Цмулять потроху, крізь зуби, бо п’явки аж звиваються в ній, а чумаки навіть дивитися гидують. Лиш кашовари проціджують крізь полотно і починають варити куліш. Ще й жартують: з м’ясом!
Івась знайшов чистіше плесо — умився. Вода тепла, та все ж трохи освіжила запечене тіло. Потім нарвав оберемок ковили — приліг біля мажі. Приліг і мов провалився — заснув.
І сниться йому диво дивне: звучить троїста музика, люди йдуть з церкви. А попереду — Катря. Святково вдягнена, у стрічках барвистих, іде поряд з... Чекай, чекай! То він чи не він? Кидається наперед, приглядається — ні, не він! Якийсь чужий чоловік! Вид його в тумані, розпливається — не впізнати. А Катря смутна. І сльози в очах!
На Івасеві груди враз наліг важкий камінь. Давить, давить його! Він хоче крикнути: Катре — ні, ні! Ти ж моя! Як же ти могла таке вчинити? Чом не ждала мене? Катрусю!
Та Катря проходить мимо, ніби не бачить його. А дружки співають, а троїсті музики грають-витинають...
4
В одиночці Калнишевський провів 12 років, потім режим полегшили, а 1801 року звільнили зовсім, та сліпий і немічний отаман уже не повернувся на Україну і помер там 23 листопада 1803 р. на 112 році свого життя.